27

- Не пручайся, будь ласка, Ніколь. Мені також важко! – прошипіла я, тримаючи бинт у руках.

Дівчина повністю відійшла від наркозу і вже могла ходити, але перев’язка давалася нам тяжко.

- Але це до біса боляче! – промимрила вона, з жалістю глянувши на мене. – Може, я обійдусь без перев’язки, й рана сама загоїться?

- Залишилося ще трішки, потерпи, — заперечила я.

Я знову обвела ногу бинтом, але не так сильно стискаючи, як раніше. Ніколь стиснула зуби та зажмурилась, щоби легше пережити біль.

- Здається, усе.

Відкинула бинт подалі, й Нікі полегшено видихнула.

- Нарешті.

Вона відвернулась, щоби взяти телефон, але помітивши те, що я ще не збираюсь йти, запитала:

- Що таке? Ще щось треба перемотати, чи що?

- Я хотіла подякувати, — промовила я.

Ніколь звела бровами і присіла на ліжку, зацікавившись.

- За що?

- За то, що врятувала мене в машині. Без тебе, я б не вилізла, адже, і справді, не вмію плавати.

Швидко закліпавши очима, Ніколь опустила очі вниз і кивнула.

- Будь ласка.

Я непомітно усміхнулась і піднялась із ліжка, покрокувавши до коридору. Зачинивши за собою двері, пройшла повз кімнату Наталі. Вона лежала на ліжку, міцно обійнявши подушку. Повільно підійшовши, я постукала у двері й запитала:

- Все гаразд, Нат?

Побачивши мене, вона злегка усміхнулася і захитала головою, знову засумувавши.

- Так, здається.

- Я ж бачу, що це не так. Що сталось? – я сперлась об двері, очікуючи на її розповідь.

- Розповім пізніше. Зараз хочу побути наодинці. Пробач, Мег, — прошепотіла подруга та обернулася на іншу сторону.

Як вона і просила, я зачинила двері за собою, залишивши її на самоті. Невже вони посварились із Кайденом через мене?

Відчула себе так некомфортно. Ці всі слова компанії про мене, були правдою. Я їм заважаю і приношу купу проблем. Різко згадала, яке сьогодні число. Ще трохи більше, ніж тиждень, і мені доведеться повертатись у ЛА тому, що знову починається навчання. Від цих думок, я аж затремтіла.

Так ноги довели мене до другого поверху, де я стикнулась із Райлі.

- Хей, обережно. Ти куди так летиш? – запитав він, схопивши мене за руки.

- Від Ніколь. Я перев’язувала їй ногу.

- Нога Ніколь не могла тебе так засмутити. Що сталось?

Уже вкотре переконуюсь, що Райлі вміє зчитати мій стан по моїх лише рухах і погляді. Я закотила очі й промовила:

- Пройшов місяць, як я в Лас-Вегасі. Скоро навчання, я мушу повернутись у ЛА, і я просто не уявляю, як дивитися батькам в очі після втечі.

Райлі повільно відпустив мої руки та з жалістю дивився на мене. Він ніколи не зрозуміє, як це, але бачить по мені, що це зовсім нелегко. Я втамувала себе й голосно вдихнула.

- Знаєш… У мене є ідея.

- Яка?

- Поїдемо покататись? – Райлі швидко порухав бровами вверх-вниз і пішов на вулицю.

Не сказавши ні слова, я покрокувала за ним. Хлопець вийшов на вулицю, підійшовши до гаража неподалік від будинку, і відчинив двері. Я забарилась, коли побачила…

- Мотоцикл? Тільки не кажи, що…

- Так, ти сядеш на байк, — протягнув задоволено хлопець, стряхнувши пил із нього.

Давно не бачила його з мотоциклом, і тепер мені аж незвично. Я хиталася з ноги на ногу, ніяк не наважуючись підійти до транспорту. Як тільки згадаю за той опік, аж у піт кидає. Тим часом Райлі уже сів на байк і завів двигун, очікуючи на мене.

- Без шолома? – перелякано запитала я, а хлопець розсміявся.

- Здавалось, тебе більше нічого не може налякати, а тут таке… Звісно, що без шолома, бо його тут немає. Без нього ще крутіше. Спробуй.

Невпевнено ступила крок до нього і, підійшовши впритул, закинула ногу, щоби сісти. Здавалось, що я аж зблідла від страху. Райлі весь час спостерігав за мною і тихо сміявся. Захотілося вдарити його. Поклала руки на плечі хлопця, але він зразу взяв їх і кільцем обхопив свою талію.

- Ти взагалі не засвоїла того, що я казав тобі тоді.

Я зашипіла у відповідь і міцніше притиснулася до нього.

- Тепер задоволений?

Він нічого не відповів, лише засміявся й різко натиснув на газ. Я, як завжди, запищала від неочікуваності та сильного пориву вітру. Тепер я притиснулася до Райлі не лише руками, а й щокою. Ми кулею помчалися ідеально рівною дорогою назустріч червоному заходу сонця. Лас-Вегас буде одним із найкращих спогадів у моєму житті. За цей час, поки я тут, уже встигла закохатись у це місто. Здавалось би, що Лас-Вегас – повна протилежність мене, але ні. Точно не зараз. Я дуже сильно змінилася. І в плюс це, чи в мінус – ще не знаю.

Ми під’їхали до оглядової зони, де було декілька людей. Райлі зупинився і сказав: