25

Я лежала на грудях у Райлі, втамовуючи дихання після нашого бурхливого пориву одне до одного. Легенько провела пальчиками по пресу хлопця, малюючи видуманий візерунок, а сам Райлі мовчав, голосно вдихаючи й видихаючи. Досі не віриться, що я так легко це зробила. Та ще й з Деймондом! У голові спалахнули ті моменти, які відбувалися буквально декілька хвилин тому, коли я кричала, як ненормальна від чуттєвих дотиків та приємних поштовхів, я вперше зніяковіла. Ще на початку року я б подумати про таке не могла, бо соромилася, а зараз...

Як же мене змінює ця компанія...

- Я не зробив тобі боляче? – почула тихий, досі хриплий голос Райлі.

На щастя, він перший порушив цю тишу.

- Ні, — чітко вимовила я.

І це була правда. Мені не було боляче, хіба що спочатку. Але ж це природньо... Зате, потім навпаки стало приємно.

Пам’ятаю, як ще у школі підслуховувала розмови однокласниць про їхні «дебюти». Як не одна, то друга частенько скаржились, що їм було дуже боляче. Невже я така особлива? Чи особливий – Райлі?

- От і прекрасно.

Хлопець повільно піднявся, залишаючи мене у ліжку одну. Я незрозуміло звела бровами і поправила заплутане волосся.

- Ти куди?

- У мене є справи, — він байдуже знизив плечима і став одягатись.

Знову його слова повіяли холодом, а сам Райлі виглядав засмучений чимось.

- Посеред ночі?

- Угу. Потрібно допомогти Кайдену з…

- Я зрозуміла, можеш не продовжувати, — я ображено обмоталася ковдрою й перевернулась на іншу сторону.

Забринів металевий замок паска, і я почула, як хлопець підійшов до мене. Злегка погладив по голові.

- Можеш залишатися тут, але зранку вийди так, щоби тебе ніхто не бачив.

- Звісно, як остання хвойда, — з мене вирвалися ці слова.

Почула, як Райлі тяжко вдихнув, і на видиху промовив:

- Це для твого ж блага.

- Угу, — повторила я його слова.

- Зустрінемося завтра, — промовив хлопець і спокійно пішов.

За ним тихо зачинилися двері, а я звернулась калачиком на місці Райлі, яке вже встигло охолонути, і розплакалася. Щось ніяк не виходить бути сильною.

Прокинувшись зранку, я мріяла, щоби це все опинилося сном, або хоча б Райлі був поруч, але ні те, ні друге не відповідало реальності. Я повільно піднялась із ліжка, притримуючи ковдру на собі. Низ живота зводило неприємною судомою, ніби при критичних днях. Це нагадало вчорашню ніч, від спогадів якої у мене досі голова кругом. Я позбирала з підлоги всі свої розкидані речі і швидко одягнулася. Підійшовши до дзеркала, не на жарт вжахнулася. Волосся розпатлане, макіяж розтерся по очах та щоках. Ще й очі набрякли через те, що заснула зі сльозами.

Не так я уявляла собі це. Не так...

Я глибоко вдихнула, заспокоюючи себе, і ще раз глянувши на ліжко, вийшла з кімнати хлопця, добираючись до своєї. Так тихо в домі. Скоріш за все, усі ще сплять, ну або їх просто немає вдома. Хоча, яка мені різниця? Усе, що мені потрібно зараз – душ.

Відчинила двері своєї кімнати і взяла інші речі, щоби переодягнутись. Кулею зайшла до ванної і стала під гарячі промені води. До болю в кістках не хочу змивати із себе його дотики, його поцілунки та аромат його парфумів. Вода гаряча, немов кип’яток, а мене трусить від страху, немов від холоду, що вода змиє останнє, що пов’язує мене з ним. Через декілька хвилин тіло повністю обм'якло й розслабилось. Чолом сперлася об гарячий кахель. Я навіть не знаю, як дивитися Райлі в очі після цього.

Після душу, я більш-менш привела себе у порядок. Одягла чорну просту футболку й шорти такого ж кольору. Волосся розпустила, щоби сохло. Треба спуститися вниз випити таблетку від болю, а то щось не дуже приємно ходити цілий день так і терпіти. Я прийшла на кухню, привітавшись з персоналом, які вже встигли приїхати сюди, щоби приготувати сніданок. За столом сиділа Наталі, яка в самотності пила каву, дивлячись щось у телефоні.

- Добрий ранок, — промовила я до неї.

Дівчина звернула увагу й кивнула, відповідаючи:

- Добрий. Щось ти сьогодні рано прокинулась.

- Та так… Погано спалось. Голова болить, хочу випити знеболювальне.

Схоже, вона повірила.

- На кухні у крайній тумбочці є деякі ліки. Знеболювальне там точно є. Піди подивись.

Я так і зробила. Зайшла на кухню, дійшла до тумбочки. Обережно відчинила і зразу побачила торбинку з таблетками. Те, що треба. Узяла одну таблетку та запила її водою. На додаток відчула аромат щойно звареної кави й налила собі в кружечку, захопивши круасан зі столу, поки ніхто не бачить. Повернулася до Нат.

- Знайшла? – запитала вона мене, допиваючи каву.

- Так, дякую.

- Добре, — вона швидко допила каву й голосно поставила кружку на стіл. – А тепер мені пора.

- Куди ти так рано? – запитала здивовано я, зробивши ковток кави.