22

- Та стій же ти! – знову викрикнула я, наздоганяючи дівчину.

Ніколи не могла б подумати, що вона вміє так швидко бігати. Ніколь не спинялась, поки не добігла до тераси на вулиці. Сперлася на поруччя й нахилилася вниз, скривившись від сліз.

- Ніколь…

- Що ти хочеш від мене? Відімстити? Познущатись? Принизити? Що?! – викрикнула вона, підходячи ближче й розмахуючи руками в сторону.

Я відійшла вбік, щоби вона не зачепила мене своїми різкими рухами. Хоча, кого я обманюю? Я перелякалася від того, як вона крикнула й наблизилася до мене. Дівчина й до цього моменту мене недолюблювала, а тут таке…

- Я хочу просто поговорити.

- Поговорити?

Це слово дівчина прошипіла з такою відразою, що я вмить пошкодувала, що сказала саме це.

- Так, поговорити. Як дві дорослі людини. – наважилася продовжити я, гордо піднявши підборіддя вверх. – Те, що сталось між мною і Райлі – не випадковість, але це не було чимось серйозним.

- Меган, — прошипіла вона і відвернулася від мене, склавши руки на грудях, — Відколи в нашому житті з’явилася ти – усе пішло наперекір. Ми були ідеальною парою! Я саме та, яка втішала його після всіх бід. Я допомогла йому пережити його тяжкий розрив і забути Олівію. Я та, яка завжди була поруч! І тут «намалювалась» ти!

Ніколи боляче тикнула в мене пальцем.

- Теж прийшла й захотіла всього «готового». Боже, які ж ви з Дженні схожі.

Я покрилася мурашками від цієї фрази.

- Що ти маєш на увазі?

- А ти не знаєш, що твоя дорога покійна сестра була ще тою шльондрою? І мені здається, що ти пішла тією самою дорогою, що й вона.

- Ніколь, не смій! – зашипіла від злості я і відштовхнула її руку від себе.

- А то що? Шльондра Гардінг номер два нажаліється Райлі?

У серці кольнуло від такої образи, і я ледь стрималась, щоби не дати їй по лицю й не заплакати вголос. Але зараз точно не час на цю слабкість.

- Ти пошкодуєш, що взагалі почала таку розмову.

- Ні, крихітка Мегс, — дівчина повільними кроками наближалась до мене, а я відступала назад. – Це ти пошкодуєш, що зв’язалась із нами. Тим більше зі мною.

- Це погроза?

- Це початок війни. І даю слово, що програю в ній не я.

Ніколь ще раз з огидою пройшлася по мені й, штовхнувши вбік, вийшла з тераси, залишаючи мене на самоті.

Я проковтнула той тугий ком болі, який душив мене в горлі. Обома руками обійняла себе за плечі, щоби заспокоїтись, коли раптово почула ззаду.

- Все нормально?

Райлі з тривогою глянув на мене, чекаючи відповіді. Я тихо шморгнула носом, витерла вологу під очима й обернулась, відповідаючи:

- Ні, не нормально…

Зате чесно…

Глянувши на нього, я зрозуміла, наскільки сильно «влипла». Зовсім заплутавшись у власних почуттях, не знала, що сказати далі, але хлопець випередив мене:

- Я поговорю з нею…

- Ні, не треба. Річ не в цьому, — захитала головою я в сторони та підійшла до нього ближче, вдивляючись у його прекрасну голубизну очей, стараючись знайти там хоча б якусь зачіпку.

Але там не було нічого. Це мене й насторожувало. Ну або я просто нічого не бачу. Принаймні, хотілося би, щоби так було.

- Річ у нас, Райлі. Хіба ми вчиняємо правильно? – на видиху промовила ці слова й різко подивилася вниз, не витримавши його пильного погляду. – Мені здається, що нам потрібно забути про це те, що було раніше, і почати все заново. Як… Друзі.

Ми обоє неочікувано переглянулись.

- Як друзі? Ти справді готова на це?

Ні…

- Так, — збрехала я, але це звучало доволі впевнено.

Здається, він повірив. Стиснув губи в одну тонку лінію, сумно всміхнувся й кивнув, простягнувши руку.

- Друзі?

Душа кричала всередині від моєї брехні, але ні. Я ж казала, що буду сильною. Тремтячою рукою я легенько потиснула його руку й не зразу поспішила забирати її. Його дотики такі приємні. Навіть банальне потискання руки будить вулкан емоцій у мені. Райлі сам повільно забрав долоню й пішов, не сказавши більше ні слова. Нарешті, я можу поплакати.

Наступні дні швидко летіли одні за одним. З хлопцями я майже не зустрічалася, Ніколь мене уникала, а Наталі більшість часу проводить із ними. Я й досі не наважилася подзвонити батькам або написати Тревору. Сиділа весь час у кімнаті, уникаючи всіх, а особливо Райлі. За тиждень ми перемовилися максимум десятьма словами.

Схоже на те, що після всього, що сталось, нам і друзями бути не суджено.

І ось зараз, уперше за декілька днів, мене раптово покликала Наталі, і я радісно несусь у її кімнату, щоби нарешті провести час хоча б із кимось. А то скоро збожеволію від самотності й одних чотирьох стін навколо.

- Нат, ти мене кликала? – запитала я, зайшовши у її кімнату.