21

Усе, що змушував відчувати мене Райлі Деймонд у цей момент - не до порівняння з жодним іншим. Наші язики сплелися у шаленому танці, і нам обом було чхати на те, що нас може хтось помітити. Мені було так мало його… Я легенько відтягнула його нижню губу і пройшлася по ній кінчиком язика. Райлі заричав мені у губи і після цього легенько, але впевнено, ляснув мене по сідниці.

- Ай, за що? – прошепотіла я, перервавши поцілунок.

- Перестань дражнити мене, крихітка Мегс, — усміхнувся своєю найспокусливішою усмішкою він, — А то…

- А то що? – з викликом глянула на нього я.

Хлопець і досі міцно тримав мене за шию і талію, ніби боявся відпустити. Своїм помутнілим поглядом він вдивлявся у мої очі, намагаючись знайти там якісь підступ. Але зрозумівши, що це не так, різко притиснув мене до себе впритул, так що мені прийшлося підняти голову вверх, щоби дивитися на його обличчя. Він же не на багато сантиметрів вищий за мене, тоді чому я відчуваю себе такою маленькою?

- А то візьму тебе просто тут і зараз, — прошепотів Райлі, своїм чолом притиснувшись до мого.

Підсвідомість ультразвуком запищала у моїй голові. Ще декілька місяців тому, якби я почула такі словечка, до прикладу, у фільмі – вимкнула б його зі словами «фу, що за пошлість?». А зараз, коли поруч знаходиться хлопець, від якого я шаленію, внизу живота все скручується у тугий вузол, дихання стає уривчастим від такого незнайомого для мене виду збудження.

Я знову повільно потягнулася до нього, щоби поцілувати, але ледь не відскочила, почувши чужий кашель зі сторони дверей. Благо, Райлі втримав мене за руку, і я стала біля нього, витріщившись на незнайомого чоловіка біля дверей.

- Я не завадив?

- Як ти знайшов мене, Стью? – впевнено промовив Райлі, ніби до того нічого не було.

Я вже казала про те, що він міг би стати чудовим актором? Казала, кажу, і буду казати.

- Шукав усюди, — знизив плечима той. — Що це за прекрасна панянка, яку я ще ніколи не бачив?

Чоловік своїм поглядом, як сканером, пройшовся по мені. Стало аж не зручно. Він виглядає доросліше Райлі та… Мужніше.

- Вона зі мною, Стьюї, — серйозним тоном промовив Райлі, міцніше стиснувши мене за руку. — Це – Меган. Меган – це Стью. Власник цього клубу.

- Приємно познайомитися, — ввічливо відповіла я і простягнула руку, щоби потиснути на знак знайомства.

Та Стью зробив по-своєму. Він узяв мою руку, обернув долонею вниз і легко поцілував руку.

- Ви навіть не уявляєте, наскільки це взаємно.

Я подивилася на Райлі, який роздратовано закотив очі й шарпнув мене до себе, щоби Стьюї «відлип» від моєї руки. Чоловік із награною посмішкою глянув на хлопця біля мене і жестом запросив його на вихід. Він обернувся до мене і сказав:

- Я скоро повернусь, головне не загубись.

- Все буде гаразд, — заспокоїла його я.

Райлі пройшов повз Стью, а той помахав мені рукою і сказав:

- Був радий бачити Вас, Меган. Сподіваюсь, ми ще побачимось.

Я кивнула, і після цього чоловіки вийшли з тераси.

Знову залишилась одна.

Втомлено закотила очі та вдихнула свіжого повітря на повні груди, перш ніж повернутися до душного клубу. Танцювати вже не хочеться, пити також. Мій співбесідник і мотиватор кудись безслідно зник, а навколо одні незнайомці. Я присіла на диванчик біля виходу, розглядаючи всі кути. До речі, доволі непоганий клуб, у який вкладено достатньо коштів. Тут можна впевнено сказати, що Стью постарався. Через деякий час крізь натовп побачила, як до мене наближається Наталі, яка веде попід руку Ніколь. Я помахала їй і вони підійшли до мене.

- Що це з нею? – запитала я в Нат, роздивляючись Ніколь.

Вона так поблідла…

- Якась сволота "накачала" її амфетаміном, — розлючено промовила та, а я від переляку закрила рот рукою, та дівчина доповнила. – Нічого, жити буде, але все одно її треба відвезти додому. Їдеш із нами?

Я полегшено видихнула й кивнула. Усе одно робити тут більше нічого. Я взяла Нікі під другу руку, щоби Наталі було легше, і ми повели її до машини. Чесно кажучи, це було нелегко, але, з горем пополам, впорались. Наталі уважно повела машину, а я разом із нею дивилася на дорогу.

- І… Що ви робили на зустрічі? – насмілилася запитати я Наталію, поки ми їхали.

- Нічого особливого. Ми грали у покер.

- У покер? – здивовано перепитала я, а Нат кивнула.

- Ти не знаєш, що таке покер?

- Та звісно знаю, але це ж азартна гра. Ці ігри завжди закінчуються чимось поганим…

Дівчина розсміялась, почувши моє речення. Я здивовано звела брови.

- Взагалі-то, зараз ти знаходишся в Лас-Вегасі, а це «місто азарту». Та й тим більш, я зіграла лише раз, я не фанат цих ігор. Але Кайден і Райлі – професіонали.

- Хто б сумнівався, — прошепотіла я, а Наталі хмикнула:

- До речі, нас усіх знову запросили у казино. Ми мусимо відігратися в одного ідіота, який входить до американської мафії.