20

Дорогий щоденнику!
Я розгублена. Повністю. Я не знаю, чи варто дзвонити батькам, чи варто писати Тревору… А якщо я зроблю ще гірше? Якщо я завдам шкоди своїм новим «друзям»? А чи взагалі можна їх назвати друзями? Теж не знаю…
Ох, Боже пошли хоча б один знак. Хоч щось!

Раптово згадала про сьогоднішню вечірку. З однієї сторони, я хочу йти, а з другої – розумію, що пошкодую про це.

Тобі вже є про що шкодувати, Мег, — підказувала моя підсвідомість.

І найприкріше те, що вона мала рацію, як завжди. Я наробила такої нісенітниці за останній час, що аж соромно стає, коли згадую.

У поле зору мені потрапив мій телефон. Ще досі нікому не дала ніякої звістки. Вагаюсь, чи взагалі потрібно мені це.

Хоча, кого я обманюю...

Швидко метнулася за телефоном і вийшла на балкон, щоби мене ніхто не почув. Витягнувши сім-карту, вставила її в телефон. Поки весь процес завантажувався, на мене знову напав приступ паніки. Якщо я дізнаюсь, що з моїми батьками після моєї нерозумної витівки щось сталось, навіть не знаю, що буду робити далі. Мабуть, побіжу на дорогу ловити машини, щоб автостопом доїхати до Лос-Анджелесу.

По пам’яті набрала номер Лілі й не зразу наважилася подзвонити. Ходила в одну сторону балкону, то в іншу, кусаючи нігті. Хочу подзвонити спершу їй, а потім уже набрати батькам. Невпевнено натиснувши кнопку виклику, я почула гудки від яких аж призупинилося дихання. Як довго вони тягнулися… Моя рука вже сіпнулась, щоби скинути виклик, але я почула довгоочікуване:

- Алло?

Ох, Лілі, знала б ти, як я скучила за тобою…

Я зразу піднесла руку до очей, щоби голосно не схлипнути.

- Алло-о-о-о? – повторила голосніше подруга, і я відповіла:

- Доброго ранку, Лілі.

І цілковита тиша у відповідь. Ми, мабуть, мовчали пів хвилини. Я думала, що це зв’язок перервався, але подруга вже жвавіше заговорила:

- Меган, скажи мені, що це не сон, і ти насправді мені подзвонила…

Лілі, як завжди, у своєму репертуарі.

- Це не сон. Це справді я.

- Якого чорта, Меган? Де ти? Ти в безпеці? – зі страхом запитала вона.

Я тяжко вдихнула й оглянувшись, відповіла:

- Я не можу довго розмовляти, Лілі. Подзвонила тобі сказати, що зі мною все гаразд, і я в безпеці. Тільки прошу нікому не говори про те, що я дзвонила!

- Але де ти? Твої батьки з розуму сходять…

Батьки... Лише один спогад про них, і в серці починає неприємно колоти.

- Навіть їм не кажи, що я дзвонила. Це має залишитися між нами. Я скоро дам їм звістку.

- Але, Мег…

- Бувай, Лілі.

Промовила на видиху я й поклала слухавку, швидко витягаючи карту та зразу ламаючи її навпіл. Знову пустила сльозу від усіх спогадів із Лос-Анджелесом, з Лілі. І найприкріше визнати те, що я навіть не можу припустити, коли ми ще раз із нею зустрінемося. Чи це буде десь найближчим часом, чи взагалі через рік… Я ж здурію!

До батьків точно дзвонити сьогодні не буду. Це вище моїх сил. Та і сподіваюся, що Лілі буде тримати язик за зубами, я ж попросила нічого не говорити.

Досить на сьогодні. У мене є інші плани.

Вечірка.

***

- Куди їде цей ідіот?! Він мусив пропустити мене першу! – прокричала Ніколь за кермом, показуючи на водія сірої тесли.

- Взагалі-то, це у нього головна дорога, а не в тебе, — відповіла їй Наталі, вчепившись руками в крісло.

Ніколь тільки нещодавно отримала права, тому ще досі вчиться їхати. Як бачите, виходить це не дуже вдало. І я щиро розумію Наталі. Якби моєю машиною так хтось керував – до керма ту людину я більше би не допустила.

- А там був знак?

- Так! Дивись хоча б трохи по сторонах, а не лише прямо. І взагалі, чому ти прийшла з проханням навчити тебе їзди до мене? Я думаю, що Райлі впорався би краще.

- Нам із Райлі було б не до їзди, — награно посміхнулась вона й подивилася в салонне дзеркало на мене.

Я закотила очі і відвела погляд. Думає, що зачепить мене цим? Ага, звісно.

Фу, мені аж противно подумати про те, що вони разом. Райлі занадто мудрий для неї, хіба ні? Та й вона навіть зовнішньо йому не пасує.

Ще ревнощів мені не вистачало.

- Паркуйся швидше й ходімо. Нам потрібно встигнути купити все за дві години, — сказала Наталі, відкріплюючи пас безпеки.

Ніколь заїхала на парковку, як-небудь припаркувалась, і ми втрьох вирушили до входу в торговий центр. Весь час я хвостиком ходила за дівчатами. Поки вони щось приміряли, я сиділа у телефоні, гортаючи стрічку новин або розглядаючи афіші навколо. Зайшовши, десь у сотий за рахунком, магазин, я знову присіла на диванчик для очікування, але побачила на вітрині плаття. Воно чимось виділялося серед інших. Так, воно типового чорного кольору, але фасон… Сама сукня трохи вище коліна, рукава довгі й широкі, спинка в нього повністю відкрита, але в міру. Я підійшла ближче і провела пальчиками по тканині. Приємно…