18

- Ти… Вбив? - тремтячим голосом спитала я, вмить закривши рот долонею.

Мене лякав вираз обличчя Райлі. Він зі злістю дивився на мене, але зміг кивнути у підтвердження своїх слів. Я, навпаки, заперечуючи помахала головою.

- Ні, ні, ні... Як це сталося?

- Не питай про те, що все одно не зрозумієш, — похмуро сказав хлопець і відійшов від мене. - Відстань від мене.

- Райлі, не жартуй зараз! Виходить, що я весь цей час спілкувалась із можливо потенційним вбивцею, я довіряла йому, сідала до нього в машину, не питаючи нічого…

- Я ж казав, що мені не варто довіряти! - крикнув хлопець, а я з надією запитала наступне.

- Ти ж не навмисне вбив свого друга?

Хлопець замовк і опустив очі вниз. Я уважно дивилася на його обличчя, приглядаючись до кожної випуклої вени на лобі. Він хвилюється. Дуже…

- Ні, звісно ні. Але це нічого не міняє. Все одно винен я, — прошепотів Райлі і сперся на капот машини.

Я ризикнула підійти ближче і промовити:

- Чому ти так думаєш?

- Та тому, що я — ідіот! - знову не контролюючи свої емоції викрикнув він.

Хотіла щось сказати йому у відповідь, але хлопець продовжив:

- Все це сталося рік тому, тут, у Лас-Вегасі, коли ми зібралися нашою парубочою компанією, щоби накуритися до втрати пам‘яті… - Райлі глянув на мене і, побачивши, як я скривилась, сумно усміхнувся. - Так, було таке. Я вирішив обійтися лише сигарою, але хлопцям було мало… А я завжди носив із собою більше, тому що продавав товар.

- Ну а далі що? - не могла дочекатися продовження я, тому почала «давити» на нього своїм строгим голосом.

Райлі, на диво, лиш тяжко вдихнув і, послухавшись, продовжив:

- Через те, що ми всі були під наркотою, я, не порахувавши потрібну дозу, віддав усе Еріку. А той божевільний у нетверезому стані подумав, що це все йому. Коротко кажучи, він вмер у страшних муках на наших очах від передозу.

Сльози знову виступили на моїх щоках, коли я нагадала собі про залежність. Наркотики — це справжня біда, а я ще мала з ними справу… А якби мене не врятували, то я би  стала такою, як вони? 

- Далі взагалі відбулася повна жесть. Кайден змусив своїх знайомих просто викинути тіло бідняги десь поза трасою. Мене тоді навіть не було поруч. Коли прийшов до тями на наступний день, зрозумів, що вчинив… І це мучить мене й досі.

- Чому ти називаєш його божевільним? – я схрестила руки на грудях і теж сперлася на машину, бо ноги мене вже рівно не тримали.

- Та бо це правда. Наркотики зробили з нього психа.

Я заплющила очі та втомлено помасувала скроні, щоби заспокоїтись. Нічого не хотіла більше чути, але я мусила дізнатися те, заради чого я й почала цю розмову:

- Дженні через це була такою категоричною до тебе?

- Ні, ми ще до того ворогували, — неочікувано відповів він. – Вся справа у тому, що я подобався Дженніфер, але ніколи не відповідав їй взаємністю.

Почувши це, я обернулася до Райлі й шоковано глянула на нього.

Та ну ні, бляха! Невже мої найстрашніші думки про Дженніфер і Райлі були реальністю?

- Ось чому Дженні не хотіла говорити про це… А як же Ерік?

- Така людина, як вона – непостійна. Дженні постійно зраджувала йому. І якщо чесно, він також. Просто ніхто з них не знав про це. Ця парочка ще й встигла посваритися перед тим, як Ерік пішов із нами, бо "була причина" - так розказував хлопець, але я не знаю, яка саме. І як тільки Дженніфер дізналася про його смерть, вона…

- А у вас із нею щось було? - неочікувано спитала я, а різко Райлі затих.

Мене лякало його занадто довге мовчання. Я встигла подумки налаштувати себе до найгіршого, але розслабилася, коли він сказав:

- Не було.

Це звучало тихо, але впевнено. Я полегшено видихнула і, захитавши головою, пішла до дверей машини:

- Їдемо додому.

Я сіла в салон і закрила обличчя руками, щоби втамувати раптову біль у голові. Райлі залишився на вулиці, не наважуючись зразу сісти в машину. Між нами знову виросла стіна, яку ми ніяк не можемо знищити. Мабуть, хвилин п’ять минуло, як він нарешті сів за кермо, а я продовжувала сидіти скручено.

- Ти так і нічого не скажеш? – промовив він до мене.

Нехотячи піднялася, і при ледь розплющених очах сказала:

- А що ти хочеш почути, Райлі? – відповіла спокійно я, знизивши плечима. – Сказати, що я вражена - це не сказати нічого! Я… Не знаю, що ще сказати.

- Я так і знав, — сказав похмуро хлопець.

Мені не сподобався його вимагаючий тон, тому я на нервах зразу викрикнула у відповідь:

- Мені потрібен час, невже ти не розумієш?! Прошу…

Ледь стрималася, щоби знову не заридати, а Райлі просто кивнув, навіть не глянувши на мене.

Всю дорогу ми їхали у повній тиші. І ця клята тиша вбивала мене ще більше. Здавалося, що моя голова зараз вибухне від усієї інформації, яку я почула декілька хвилин тому...