17

Цілий день я просиділа у своїй кімнаті одна на ліжку, роздумуючи над тим, що робити далі. Цим питанням я мучу себе вже місяць, і досі не можу дати на нього адекватну відповідь. Мені було страшно від тих думок, які з’являлись у моїй голові. Як би я хотіла забути про це просто зараз... Раніше мені допомагала таблетка, а зараз?

Я невпевнено піднялася із ліжка й покрокувала з кімнати, пройшовшись довгим коридором. Спустилася на перший поверх з надією, що побачу там Райлі, але цього не сталося. У мої очі знову потрапив той великий рояль у вітальні.

Здається, тисячу років не грала…

Повільними кроками підійшла до нього, з цікавістю розглядаючи зі всіх сторін. Такий красивий білий колір. Я сіла за рояль і повільно провела пальчиками по клавішах. Ох, який неперевершений і чистий звук! Хто ж його постійно настроює? Він, мабуть, коштує більше, ніж наш будиночок у Лос-Анджелесі.

Ще раз наблизилася пальцями до клавіш, але позаду мене пролунав голос:

- Кайден не любить, коли хтось сідає за цей рояль.

Я обернулася від рояля й подивилася на Райлі, який сперся об дверний отвір і склав руки на грудях.

- Чому? Він стоїть тут просто для краси? – запитала я, вигнувши брову в здивуванні.

- Ні, просто на ньому грає лише його брат, а це буває рідко.

Я глянула ще раз на рояль і підвелася.

- У Кайдена є брат?

Райлі кивнув і продовжив дивитися на мене. Цей погляд не був якимось відвертим, чи непристойним, ні. Він був таким дивним і водночас жалісним. Ну звісно, я можу викликати у нього лише жалість.

- Мені потрібно тобі дещо сказати. Райлі, я хочу…

- Ти зараз мусиш поїхати зі мною, — перебив мене хлопець, а я захитала головою.

- Що? Але я не хочу…

Я знову не встигла договорити, як він узяв мене за руку і потягнув до виходу з будинку. Він що, відвезе мене додому? Але я хотіла сказати йому, що не хочу!

- Куди ми їдемо? – ледь не перелякано промовила я, коли Райлі відчиняв переді мною дверцята своєї машини.

- Побачиш, — знизив плечима він і вказав на те, щоби я сіла.

- Ти ж не відвезеш мене назад у Лос-Анджелес?

Ми обоє переглянулись, і хлопець із сумом промовив:

- А ти цього хочеш?

- У тому то й річ, що ні. Я хотіла це сказати тобі раніше.

В очах хлопця з’явився вогник надії, і він знову кивнув на машину.

- Тоді ми не у Лос-Анджелес. Ми поїдемо в інше місце.

- Ну гаразд.

І я чемно сіла в автомобіль. Райлі швидко обійшов машину та сів біля мене, різко спитавши:

- Ти знову це зробила.

- Що саме? - обернулася до нього я, вигнувши брови у здивуванні.

- Навіть не спитала, куди ми їдемо, — він глянув на мене.

- Я ж сказала, що довіряю тобі, — спокійно відповіла йому я.

- Думав, що ти жартувала.

- Ні, я людина слова. Як я казала раніше, ти – егоїстичний мудак, так. Але ти ще ні разу не вчинив чогось поганого. Ну, крім того випадку з Тревором… - згадала я, і зразу щось кольнуло в серці, а Райлі посміхнувся, кивнувши, через що отримав від мене кулаком у руку. - Це не смішно!

- І я про те, Гардінг. Я – егоїстичний мудак, а ти довіряєш мені. Дарма, дарма... Де ж логіка у твоїх словах?

Мої очі округлились, коли почула його фразу.

- Дарма? Що це означає?

- Я за кермом, крихітка Мегс. Водія не можна відволікати за кермом.

Зарозумілий, невдячний виродок! Аргх!

Я ображено обернулася до вікна і мовчки подивилася на дорогу. Їхали ми досить довго, я почала переживати. Особливо тоді, коли ми виїхали з міста. Глянула разочок на Райлі. Той спокійно вів машину, навіть не оглядаючись на мене. Здавалося, що хлопець чимось засмучений, але чим же? Ох, як же я б хотіла все дізнатись. Знову до голови увірвалися погані спогади про сім’ю, Дженні, школу. Чорт, ну чому... чому все одразу? Повернулось уже звичне тремтіння й шум у вухах.

Ох, спокійно, Меган, тільки не при Райлі.

Спробувала заплющити очі та заснути до того моменту, поки ми не приїдемо. Це допомогло, але ненадовго, тому що ми вже приїхали на місце призначення. Я перелякано оглянулася, намагаючись зрозуміти, де ми знаходимося, але я тут була вперше.

Що це за пустир?

- Виходь, — сказав голос Райлі, відволікаючи мене від думок.

- Де це ми?

- Побачиш.

Я невпевнено вийшла за ним, перебираючи ногами по сухій траві. Хлопець зачинив двері машини й пішов стежкою, яку практично не видно, ну а я, само собою, рушила за ним. Так, у повній тиші, ми пройшли декілька метрів. Я навіть не встигла роздивитися усе навкруги, бо Райлі йшов занадто швидко. Просто дивилася собі під ноги, щоби не зашпортатись об заплутану траву, і навіть не помітила, як Райлі зупинився переді мною, а я боляче гримнулася у його спину.