16

Вибігла з найтемнішої кімнати будинку і пробіглася коридором, щоби повернутися у свою. Страх скував усе моє тіло так, що було важко йти. Я знесилено лягла на ліжко і почала придумувати свій план втечі. Діяти треба швидко, поки ніхто не дізнався, що мене тут немає. Навіть не уявляю, як мені добратися назад, з ким їхати, але залишатися тут... я точно не збираюсь. Через декілька хвилин почула стук у двері, від якого аж підстрибнула. Схопивши подушку у руки, піднялася і глянула у сторону дверей. У кімнату зазирнув Райлі.

- Ось ти де… - промовив він і полегшено видихнув, наближаючись. – Чому втекла?

Я притиснулася до стінки ліжка, пригортаючи подушку до себе. Хлопець здивовано звів бровами:

- Все нормально?

- Ні, не нормально! Райлі, якого біса я у Лас-Вегасі? Як ти взагалі додумався до того, щоби привезти мене сюди?!

Ми обоє шоковано дивились одне на одного. Райлі звів брову, питаючи:

- До чого ти ведеш це?

- До того, що я дарма це все затіяла. Зараз я знаходжуся у зовсім незнайомому місті, з малознайомими людьми, не сказала ні слова батькам, чи друзям! І ти ще смієш питати, до чого я це веду?! – прокричала в істериці я.

- Тобто, ти хочеш сказати, що хотіла повернутися з батьками назад у Канаду, забувши про все, що сталося з тобою у ЛА? – відповів він зовсім спокійно, склавши руки на грудях.

Знизивши плечима, я невпевнено відповіла:

- Мені здається, що так було б краще…

Ми обоє притихли і не знали, що сказати далі. Я вкусила себе за язик за ці слова, знаючи, що ображаю цим Райлі. Сам Райлі почав ходити по кімнаті повільними кроками, обдумуючи щось.

- Ну тоді збирайся, я відвезу тебе у Лос-Анджелес, — відповів різко він.

- Що? – перепитала я, не одразу зрозумівши його слова.

- Якщо ти тут так мучишся, отже, це і справді була погана ідея. Увечері я відвезу тебе назад, додому. Сподіваюся, що твої батьки ще у ЛА.

Після цього Райлі розлючено обернувся і вийшов із кімнати, голосно грюкнувши дверима, від чого я ще раз здригнулася.

Чорт, ще цього мені не вистачало.

Непрохані сльози потекли по моїх щоках, і я знесилено вткнулася у подушку.

Дорогий щоденнику!
Я у безвихідній ситуації. Усе стало настільки важко, що я зовсім не знаю, що робити. Одна моя сторона хоче до батьків і жити по-старому: бути спокійною й тихою Мег. А друга – залишитися тут, у Лас-Вегасі, з наркодилерами ховатися від поліції й кайфувати від життя на повну. Бути вільною та щасливою. Але щось не дозволяє мені так вчинити. Невже це в мені говорить моя совість?
Все-таки, досить мріяти. Це не якась книга чи фільм, де завжди все закінчується чудом і хепі-ендом. Потрібно жити реальністю, а моя реальність – у Канаді.

Як же я скучила за своїми різнокольоровими ручками. Зараз, написавши цей запис чорною кульковою ручкою, зрозуміла, що моє життя пишеться так само. Таке враження, що справа в ручці, серйозно. Я злегка усміхнулася від цих тупих думок і поклала щоденник назад у сумку. Треба купити кольорових...

По-швидкому сходила в душ, одягла на себе довге й об’ємне худі, щоби воно виглядало як плаття. У довгу дорогу треба одягати зручні речі, хіба ні? Заплела неохайну гульку на голові, і все – мій образ готовий.

Так болить голова після всього пережитого… Цікаво, скільки ще буде тривати цей період «відходу»?

О ні, тільки не треба щоразу нагадувати собі про це…

Різко піднялася з крісла, щоби позбутися цих думок, і ноги самі довели мене до дверей. Хм, а чому б не поїсти зараз? Акуратно спустившись сходами, покрокувала у сторону кухні. Дісталася до холодильника і швидко відчинила дверцята. Знайшовши полуничний йогурт, дістала його і знайшла ложку у столі. Зійде. Скуштувавши трішки, я відчула, як мене починає нудити, але не звернула на це великої уваги. Мені потрібно їсти, а то ще отримаю якусь хворобу. А глянувши на моє тіло, можна сказати, що до цього вже не далеко. Ноги самі довели мене до тераси. Помітила знайомий силует вдалині. Там стояв Кайден, який курив сигарету, спершись об перила.

Іншого шансу порозумітись із ним не буде…

Сама не знаю як, але у мені появилася впевненість, і я підійшла до нього ззаду, промовивши:

- Скучаєш?

О БОЖЕ, ну чому саме ця репліка вилетіла з моїх вуст?

Скотт повільно обернувся, глянувши на мене, і байдуже закотив очі.

- Уже так.

Ох, впізнаю типового Кайдена.

- Не будь таким противним, — відповіла я і стала біля нього.

Ми обоє стали пильно роздивлятися сад. Якщо чесно, тут настільки красиво, що аж не хочеться їхати.

- Противним? Що у твоєму сенсі означає «противний»? – запитав він, обернувшись до мене, і як на зло, подувши на мене димом, від якого я закашлялась.

- От ти тільки що сам дав відповідь на це питання. Ти робиш усе навмисно. Обожнюєш принижувати, знущатися і робити людям гірше.

Скотт розреготався, як той злодій у фільмах жахів, перебивши цим мою репліку.