15

3 роки тому…

Я лежу у вітальні на великому розкладному ліжку й чекаю, щоби мама принесла мені жарознижувальну таблетку. От пощастило мені захворіти на ангіну влітку. Дженні носиться по квартирі, шукаючи всі потрібні речі для її переїзду в Лос-Анджелес. Тільки вона помітила мій кепський вигляд, усміхнулась і крикнула:

- Виглядаєш гірше трупа.

- Ха-ха, дуже смішно, — простогнала я і схопилася за горло. – Ти, до речі, уже готова переїхати?

- Ага.

- І не боїшся?

- Не боюсь? – здивовано глянула на мене сестра. – Меган, я мрію звалити звідси й не бачити твого надокучливого личка.

- Брешеш, ти будеш скучати за мною, — спробувала всміхнутись я, бо знала Дженні.

- Нічого подібного! – вигукнула сестра.

- Бу-у-у-деш. Ти ж мене любиш.

- Ти мене бісиш!

Дженні підійшла та спробувала кинути подушку в мене, а я потягнула її за руку, щоби вона лягла біля мене.

- Любиш!

Я обійняла її міцно-міцно. Вона спершу щось прошепотіла, та потім теж обійняла мене, сказавши:

- Звісно, я буду сумувати за тобою, Мег. Але точно не за твоїми такими фразочками, — відповіла сестра й відсторонилася. – Перестань мене обіймати. Ще заразиш перед від’їздом!

Я крізь біль засміялась, а Дженні кулею полетіла в кухню знову діставати маму темою про свій переїзд.

***

- Мама! Мамочка… - простогнала я крізь сон.

Я спробувала розплющити очі, але через яскраве світло не змогла цього зробити. Тяжко вдихнула і знову простогнала, коли відчула чиюсь холодну руку на моєму лобі.

- Мегс, ти чуєш мене? – так тихо пролунав чиїсь голос.

- Мама…

- Чорт, у тебе жар.

- Жар?..

Тінь почала швидко рухатися кімнатою, то туди, то сюди. Аж боляче дивитись. Через момент, вона знову нагнулася наді мною.

- Тобі потрібно випити ці дві таблетки.

Я ледь почула ці слова й хотіла відповісти, але не встигла. Мені вже поклали ці дві таблетки в рот, я зразу запила їх водою, яку мені простягнула тінь.

Вмить вона знову відійшла від мене, забравши холод із собою. Знову не змогла розплющити очі від разючого світла і з болем простогнала.

- Поспи, Мегс. Тобі стане краще.

Це все, що я почула, перш ніж знову провалитися в сон.

***

- ...чому ти зразу не сказав?..

- Хотів вберегти...

- Від кого? Ти все знаєш, Кайден теж знає, а ми з Ніколь, мов ті дурепи. І взагалі, ти впевнений, що їй не потрібна медична допомога?

- Впевнений, вона ж не наркоманка зі стажем.

- А якщо Ніколь дізнається?..

- Вона ні про що не мусить знати. А якщо буде щось питати — скажи, що вона підхопила вірус.

Я здригнулася, як почула ці слова, та обернулася на другу сторону. Боже, яка я слабка… Навіть не можу спокійно обернутись і розплющити очі. Голоси вже не чула через противний шум у вухах. Спробувала ковтнути, але так сухо в горлі.

Потрібно знову поспати.

Я знову сплю й бачу спогади…

***

3 роки тому…

Взявши маленький рюкзачок із кімнати Дженніфер, я вибігла з дому, щоб приєднатися до всіх. Батьки проводжали сестру на автобус, який мав би довезти її в Америку. У зовсім чужу країну… Зовсім одну, без рідних і друзів.

Хоча, по Дженні не скажеш, що вона сумує. Навпаки, її очі горять щастям. Вона помахала мені рукою, щоб я бігла швидше, і я кивнула їй у відповідь, пришвидшившись.

- Ну, нарешті, чому так довго? Мене вже всі чекають.

- Пробач, не могла його знайти.

Вона закотила очі та, обернувшись до батьків, усміхнулася:

- Ну, мабуть, мені пора.

Мама підбігла до сестри й міцно-міцно обійняла її. Тато стояв збоку, обіймаючи мене, але потім також підійшов до Дженні. Мої очі забігали, коли відчула, що зараз розплачусь. Коли сестра пообіймалася з батьками, глянула на мене й розпростерла руки.

- Ну? Обнімеш мене на прощання?

- Не кажи так.

- Як? На прощання? – хіхікнула вона. – Не бійся, не помру так швидко, як би хотілося тобі.

Я втомлено вдихнула і, прикусивши губу, щоби не розплакатись, обійняла сестру. Дженні також обійняла мене, погладжуючи по голові. Вона так завжди робить, щоби заспокоїти мене.

- Обіцяй бути чемною дівчинкою та бережи батьків, о’кей? Тепер ти тут головна, — промовила вона, глянувши мені в очі, та поплескала по руці.