11

- Ти у своєму розумі, Райлі? Що ти верзеш? – різко запитала я й забрала свою руку від його.

Хлопець тяжко вдихнув і сперся на вікно.

- Ні, я цілком серйозно, — почав він і зразу запнувся перед тим, що хотів промовити. - Просто вчора, у новорічну ніч, дещо сталося…

- Що саме? – наполягла я, і хлопець роздратовано притиснув губи:

- Якщо будеш перебивати - взагалі нічого не розкажу.

Я махнула рукою, показуючи те, що не перебиваю його, а просто чекаю відповіді.

- Тобі не варто знати, що саме, але факт залишається фактом, що зараз мене і всю мою компанію розшукує поліція.

У мене ледь не зупинилося дихання, коли я почула це від нього.

- Тобто? Це щось пов’язане з криміналом?

Райлі не відповів, знизив плечима і злегка кивнув:

- Можна й так сказати… І зараз нам потрібно «залягти на дно», щоби ми всі не потрапили за ґрати.

- До чого ти ведеш?

- Ми зараз тікаємо в інший штат, і я пропоную тобі втекти з нами.

Якби не батьки, я б розсміялася на всю квартиру.

- Ти що, жартуєш? Райлі, мене батьки вб’ють, якщо я зроблю так!

- Мені здається, що я також пошкодую про цю пропозицію, — промовив якось із сумом він і скуйовдив своє густе волосся.

- Тоді у чому суть твоєї пропозиції?

- Вважай, що таким способом каюсь за свої минулі гріхи, — знизив плечима Райлі й "натягнуто" усміхнувся куточками губ.

Я приобняла себе за плечі, щоби заспокоїтись, і встала з підвіконня. Пройшлася від одного кута кімнати до іншого. Таке враження, що в мене лише галюцинації від пігулок, але все це занадто реально, щоби бути сном.

І як мені на це реагувати?

Райлі хоч і поспішає, мовчки дивиться за мною й чекає на відповідь. Скоріш за все, він гадає, що я не погоджусь і скажу, що так не можна. Вижену його зі словами «ідіот», «божевільний», «наркоман» і так далі, але... Я серйозно про це задумалась. У принципі, мені, усе одно, немає чого втрачати. Поїду в Канаду – пропаду, поїду з ним – теж можу пропасти, а може й ні. Тут шанс є.

Але, чорт, Меган, втікати зі злочинцем?!

Якби мені рік тому сказали, що я буду спілкуватись із наркоторговцем, я би покрутила пальцем біля скроні. А тепер що? Я й сама не краща. Подумати тільки, як усе змінилося…

Згадала вчорашні татові слова, коли сиділи, обговорюючи переїзд: «якби був якісь інший вихід». Хіба, це не вихід? А раптом це знак згори?

- Що скаже твоя компанія, якщо я поїду і буду жити з вами? – запитала я у хлопця, обертаючись до нього.

- Вони скажуть, що я зійшов із розуму, — зразу відповів Райлі та усміхнувся.

- Та не тобі... Мені що скажуть?

- Декілька «колючих» і погрозливих фраз. Але тобі не варто переживати, — сказав хлопець і підійшов до мене. – Тебе ніхто й пальцем не зачепить. Не посміють...

Останнє речення він сказав у пустоту, трохи тихіше. А я в цей момент відчула, як сотні мурах пробігають по моєму тілу.

Він буде мене захищати, я впевнена в цьому. І це саме та фраза, яку я хотіла почути, щоб остаточно визначитись.

Я, мабуть, тільки що прийняла найбожевільніше рішення в моєму житті.

- Я з вами, — промовила рішуче я й дістала свою маленьку сумку з-під стола.

Райлі, точно не очікуючи такого різкого повороту, ошелешено запитав:

- Ти навіть не спитаєш, куди ми їдемо й наскільки? Просто «я з вами»?!

Знизивши плечима, відповіла:

- Все одно, ти мені зараз не скажеш, куди й наскільки, тому що ми спішимо.

- Ти дивуєш мене з кожним разом усе більше й більше.

- Я ж казала, що довіряю тобі, правда? – обернувшись до нього, промовила я. – Хоч ти маєш купу скелетів у своїй шафі, про які я й гадки не маю, але нутром відчуваю, що ти не зробиш мені чогось поганого. Якби хотів скривдити, чи ще щось, давно б це зробив, вірно?

Хлопець кивнув, з насолодою спостерігаючи за мною. Я закотила очі:

- Зробімо так: я роблю все можливе, щоб прикрити вас, якщо це буде потрібно. Але це не робить мене причетною до ваших «брудних» справ. Натомість — ти і твоя компанія взагалі не чіпляється до мене. Якщо я їду з вами, це не означає, що я з вами…

- Пф, ніхто й не пропонував тобі бути з нами, — зразу сказав Райлі у своїй манері. – Просто втекти з нами. Це два різні поняття. Там ти будеш сама по собі і ніхто з тобою бавитися не буде.

Я скривилася.

- Це я й хотіла почути. Ну так що, згода?

- Якщо ми йдемо на таку угоду з твоїми вимогами, то й у мене є прохання, — хлопець нахилився наді мною і прошепотів, щоби ніхто крім нас цього не почув. – Ти починаєш боротися зі своєю залежністю.

Я винно опустила голову і відійшла в сторону, щоби не відчувати його дихання на моїй шиї, яке збивало мене з пантелику. Він голосно видихнув, простягнувши руку: