10

Сказати, чи не сказати?

Ось моє головне питання на сьогоднішній вечір перед Новим роком. Через три дні, я повертаюсь до Канади. Не знаю, чи це назавжди, чи на деякий період, але, усе одно, відчуваю страх. Я присіла на ліжко, щоби втамувати моє тремтіння в ногах і відновити нормальне дихання.

Я мушу сказати Лілі про те, що їду.

Чи поїхати, нічого не сказавши? Просто зникнути з її життя, щоби не мучити її?

Без поняття.

Я істерично розсміялася зі своєї невизначеності й лягла на ліжко. Здається, ефект таблетки уже почався, і мені потрібно лягати спати, поки я не наробила дурниць...

***

- Привіт, Лілі. Як ти? – я поклала телефон на гучномовець і поставила на стіл, щоби переодягтися після душу.

- Ох, чого ти так рано дзвониш?.. – дратівливо простогнала подруга, а я глянула на годинник.

- Зараз уже одинадцята ранку. Досить спати.

- Легко тобі казати, жайворонку. Щось хотіла?

- Можна й так сказати. Маєш якісь плани на сьогодні? – наважилася спитати я.

- Ем… Подруги зі школи покликали мене зустрічати новорічну ніч із ними. Мабуть, піду. А що?

Тим часом, я встигла одягнутись. Зняла рушник, струснувши мокре волосся й підійшла до телефону ближче, щоби Лілі краще мене чула.

- Ти можеш сьогодні хоча б на годинку зустрітися зі мною? Мені потрібно сказати тобі дещо, але це не телефонна розмова.

- О, можливо, ти б хотіла приєднатися до нашої компанії? Я би тебе зі всіма познайомила…

- Ні, я мушу побути у такий час з батьками, — сумно відповіла я, а на іншому кінці почула, як дівчина тяжко вдихнула.

- Я розумію. Сподіваюсь, що нічого серйозного.

Ну... Кому як.

- Ну то як? Зможеш? Десь ближче до обіду.

- О’кей, до зустрічі. Скинеш мені локацію, куди прийти, — сказала вона і збила виклик.

Так, я наважилася. Не хочу брехати Лілі, адже це та людина, яка має право знати, що я їду. Сподіваюсь, що вона зрозуміє й не буде брати це близько до серця, як я.

Тому що я ще не встигла поїхати, а вже сумую за нею.

Захотіла заплакати, але швидко поплескала себе по щоках, щоби знову не впадати в істерику. Потрібно взяти себе в руки. Уже багато часу пройшло, і досить постійно плакати. Я тихенько спустилася сходами і заглянула до кухні. Відчинила холодильник із метою щось поїсти. Зробила собі сендвіч і налила кави в кружку. Сіла за стіл і почала їсти.

Лише б не знудило знову…

На кухню зайшов тато й помітивши мене, сказав:

- Давно не бачив, як ти їж. Я радий.

Він, мабуть, уперше за чотири дні заговорив до мене.

Я нічого не відповіла, а продовжила жувати сендвіч і банально гортати меню в телефоні туди-сюди, щоб не продовжувати цю розмову. Та батько вирішив по-іншому: налив кави, відсунув собі крісло й сів біля мене.

- Ти ображаєшся на мене? – запитав раптово він.

Через це я й підняла погляд на нього.

- В якому сенсі?

- Зрозумій, я роблю все, щоби підтримати твою матір, адже вона в глибокій депресії, — промовив сумно тато і продовжив: - Їй важко усвідомити це все, що сталося, і тому так часто зривається на тебе.

Я наївно посміхнулася лише одними куточками губ і, відпивши каву, відповіла:

- Ти підтримуєш маму, тому що вона у глибокій депресії. Хм, думаєш мені легше?

- Нікому зараз не легше. Тому прошу вас обох - майте терпіння й повагу одне до одного. Тому що я також не залізний. Ми втратили одну доньку, тому зараз робимо все можливе, щоби вберегти другу, тому що ти єдина, хто залишився у нас.

Він злегка поплескав по моїй долоні в знак примирення, а я не стрималась і, все-таки, пустила маленьку сльозу. Швидко витерла її та пригорнулася до тата з обіймами. Він по-батьківському погладив мене по голові й теж обійняв.

- Ну все, не плач. Дженні цього б не схвалила. Сказала би, що ти своїми сльозами розводиш вологу, а це псує її укладку.

Ми двоє не стрималися й усміхнулися, згадавши цю репліку сестри. Я насмілилася запитати:

- Тату, а ми таки їдемо в Канаду?

Я мала таку велику надію на те, що він скаже, що вони з мамою передумали, але:

- Так. Завтра починаємо збирати речі.

- Чому я мушу їхати з вами? Я так хочу залишитися тут…

- Знаю, Мег, але так потрібно, — жалісним голосом відповів рідний. – Ми не можемо залишити тебе тут одну. Якби був якісь інший вихід…

Я ж бачу, що він також не хоче їхати, але мама...

- Я розумію. Можна хоча б вийти у центр сьогодні? Мені потрібно зустрітися з подругою. Я б попрощалася з нею.

- Звісно, — відповів зразу він і взяв свою каву в руки. – Але будь обережна, о’кей?