6

- У нас така красива ялинка цього року, — промовила я, розглядаючи нашу новорічну зеленю красуню.

Мама весь час сиділа на дивані й мовчала, злегка киваючи головою. Здається мені, що зараз у неї почалася глибока депресія, а я навіть не знаю, чим їй допомогти, бо сама проходжу через цей важкий період. Тато ще затримався на роботі, а я вирішила піти купити ялинку в горщику, щоби потім посадити її назад, і ледве донесла її сама додому.

Так не вистачає снігу на Різдво, як це було в Канаді…

***

10 років тому…

Одягнувши на себе зимову куртку, я вийшла на подвір’я, щоби зліпити сніговика. Сьогодні в школі нам зробили вихідний, адже мороз сягнув позначки 30. Знайшла більш-менш плоску поверхню та почала ліпити кулю. Дженні, яка вийшла надвір за мною, здивовано дивилася на мене.

- Ти ж не так це робиш.

Я підняла на неї свій погляд і обурилася:

- Тобто?

- Він у тебе якийсь некрасивий.

Моя сестра скривилася, а я, скрутивши одну маленьку кульку зі снігу, кинула її в обличчя Дженні. Та, з неочікуваності, запищала, а я розсміялась у відповідь.

- Не будь такою поганою, Дженніфер.

- Ах ти…

Вона одразу взяла в руки сніг і кинула його в мене. Сніжка потрапила мені за комір куртки, від чого зразу стало холодно.

- Це війна! – закричала я, і ми почали кидатися снігом одна в одну, поки взагалі не померзли. Сестра раптово підбігла до мене з іншої сторони й завалила мене на землю зі снігом, і ми так перекачувалися з одної сторони в іншу.

- Дженні, злізь з мене.

- Ще раз так мені скажеш, пошкодуєш.

Вона ще раз кинула в мене снігом і злізла з мене.

- Яка ж вона, — промовила я сама до себе та заплакала. – Чому в мене немає якоїсь нормальної сестри, а є Дженні?

***

Я усміхнулась, згадуючи ще один «переломний» момент моїх стосунків із Дженні. Як зараз пам’ятаю, що після тієї бійки я два тижні лежала у ліжку з ангіною. А сестра весь цей час була під домашнім арештом і доглядала за мною.

Ех, ось би назад у дитинство…

- Ти вже склала всі екзамени, Меган? – я аж підскочила на місці, коли почула голос матері.

- Так, а що? – звела бровами я.

- Сядь біля мене, дочко, — мама долонею погладила по дивану, вказуючи на те, щоби я сіла.

Я встала з підлоги, прикріпила до ялинки іграшку, яку весь цей час тримала в руках. Обернулась і сіла біля мами, а вона зразу взяла мене за руки.

- Нам важко далося це рішення, але ми з татом хочемо повернутись у Канаду.

- Тобто? Назавжди? – швидко закліпала очима я.

Повірити не можу в то, що зараз чую.

- Так. Не знаю, як ти себе почуваєш, але нам із татом важко знаходитися тут після всіх подій…

- І ви залишите мене тут одну? – запитала я, на що мама покивала головою.

Тільки не кажіть мені…

- Ти поїдеш із нами, Меган.

Мене немов холодною водою облили. Мені ж не почулось? Мене хочуть забрати назад у Канаду?

- Це неможливо… - прошепотіла я, махаючи головою в сторону.

Матір узяла мене за руку міцніше, та я зразу її вихопила. Я ж не якась річ, щоби мене «хочеш привіз, хочеш відвіз».

- Меган…

- Ні, тепер послухай, що скажу я. Я не хочу повертатись. Мій дім – тут. Моє життя також тепер тут. Як я буду навчатися, якщо повернусь?

- Ти ж можеш перевестися на заочне…

- О ні, нісенітниця! Ви хочете мене закрити від усього світу, щоби вберегти, я розумію. Але ви не розумієте, що цим навпаки робите гірше…

Я заплакала, не в змозі стримати в собі всю ту прикрість, яку відчула. Мама також розплакалась і підняла на мене голос:

- Але ж ми хочемо як краще! Що нам із татом робити, якщо вб’ють і тебе? Ти ж залишилася в нас одна!

- Ще ніхто нічого не довів, що Дженні дійсно вбили, — розлючено сказала я й підійшла до шафи, звідки дістала куртку.

- Тобто ти хочеш сказати, що тобі все одно, що ти теж у небезпеці?

Я вдихнула і, не подумавши, відповіла:

- Так, мені однаково. Можливо, хоч так отримаю спокій.

- Меган, повернись!

Кричала мені мама з будинку, та я вже з грюком зачинила двері. Мене знову облили брудом. І через що? Через те, що я не хочу нічого змінювати, я не хочу їхати? Все-таки, не мала дитина вже, і я не дозволю, щоби мною так керували. Навіть батьки. Настав той час, коли не можна більше нікому довіряти. Є лише я, і більше нікого.

Рішучими й широкими кроками пішла до того місця, яке оминала вже більше ніж тиждень. Таке враження, що щось підказує мені туди піти. Мама декілька разів набирала мене на телефон, а я просто скидала.