3

- Якого біса ти тут робиш? – прошипіла я, споглядаючи то вверх, то вниз на Тревора.

Очам своїм не вірю! Переді мною сам Тревор Блейк, чи у мене галюцинації?

- Я чув, що сталося і тому приїхав… - промовив тихо хлопець, а я шоковано втупилася на нього.

- Серйозно? Ти приїхав лише через це? – скрізь біль прошипіла я, а Тревор опустив погляд вниз.

Зрозуміло... Я піджала губи та злегка кивнула. Зібралася зачинити двері, але хлопець підставив ногу під неї.

- Тревор…

- Меган, не роби помилки. Я хочу допомогти тобі.

- Ти не розумієш, що своєю присутністю ти ще більше засмучуєш мене, аніж допомагаєш? – я підвищила свій голос на тон й він зрадливо затремтів.

- Але мені не байдуже на тебе. Я переживаю за тебе! – також викрикнув хлопець, і я заткнулась, уважно послухавши його, — Мег, я теж давніше втратив свою рідну людину і знаю, як тобі тяжко. Але тобі треба розкритися комусь, тому що самотужки ти…

Тревор запнувся, шукаючи відповідні слова, але я продовжила:

- Я зламаюсь? Знаю…

Він відчинив двері й підійшов ближче. Я не витримала і притулилася до нього, міцно обіймаючи. Спершу хлопець стояв непорушно, але потім впевнено обійняв і промовив:

- Ми не чужі люди, Мег, що би там між нами не було. І я готовий підтримати тебе в будь-який момент.

- Але як я можу довіряти тобі після того, як ти збрехав мені? – нагадала собі про його вчинок я і відсторонилася.

- Давай не про це зараз? Пізніше я все тобі поясню, але не зараз.

Я закусила губу, через силу промовивши:

- Пробач.

Тревор полегшено видихнув і кивнув.

- Прогуляймося? Нам треба поговорити...

- Добре, але почекай на мене тут, я одягнусь тепліше.

- Без проблем, — відповів полегшено Тревор і відійшов.

Я забігла у свою кімнату й одягла поверх себе теплий грубий светр і вибігла до Тревора, зачинивши за собою двері квартири.

- Ходімо?

- Звісно, — сказав він і жестом пропустив мене вперед.

Я, не обернувшись, повільно пішла прямо, вдихаючи на повні груди свіже повітря після дощу. Спершу ми йшли мовчки, просто думаючи про щось своє, та я не втрималась і напряму спитала:

- Як швидко впоратись із горем?

Хлопець задумався і стиснув губи в одну тоненьку полоску. Я знаю, що нагадую йому про минуле, яке він не хоче згадувати, але я не можу більше мовчати.

- Ніяк, — відповів просто він, знизивши плечима. – Потрібен час.

- Для чого? Щоби зійти з розуму?! – викрикнула в істериці я й різко обернулась, щоби витерти сльози на щоках.

Зараз не час для істерик, Меган.

- Пробач, — знову вибачилась я, а Тревор, ніби нічого не сталося, заспокоюючи погладив по плечу.

- Я розумію. Не стримуй себе, виплесни свій біль.

Кивнувши йому, я знову продовжила йти, а потім ми сіли на лавочку в скверику неподалік від мого району.

- Як тільки я переїхала сюди, Дженні відвела мене на прогулянку сюди. Там недалеко ще є озеро, біля якого ми завжди сідали та про щось говорили. Це було рідко, адже Дженні була не дуже відкритою особою для спілкування, та все ж вона вміла вислухати й дати слушну пораду… - промовила я, згадуючи ці щасливі моменти. – Повірити не можу, що через тиждень Різдво, і її вже не буде з нами…

Голос затремтів наприкінці, і я схлипнула. Тревор мовчки слухав і жалісно споглядав на мене.

- Як взагалі це сталося? – насмілився запитати він і зрозумівши, що мені важко про таке говорити, сказав: - Пробач. Ти не мусиш…

- Ні, усе нормально, — заспокоїла його я. – Слідство вважає, що Дженніфер втратила контроль над керуванням і сама спричинила аварію. Кажуть, що був нещасний випадок. А спершу взагалі намагалися переконати мене, що вона хотіла таким чином вчинити самогубство…

- Але ж це неправда, так?

- Звісно, що неправда. Тревор, я знаю свою сестру як своїх п’ять пальців. Можливо, ще краще аніж мої батьки, — впевнено говорила я й пильно вдивлялася на хлопця, хитаючи головою. – По-перше, вона була професіоналом за кермом і водила машину ще краще, аніж тато. А по-друге, Дженні занадто сильно любила себе, щоби вчинити самогубство. У неї мало бути весілля, Тревор. Це була її мрія побачити себе у весільній сукні. А зараз вона у ній гниє під землею! – викрикнула я та заплакала.

Тревор зразу обійняв мене, а я зі своїми сльозами притиснулася до його куртки.

- Чш-ш-ш-ш.

Почала глибше дихати, щоби заспокоїтись, і це допомогло. Злегка відсторонилася від Тревора й спокійно продовжила:

- Але я навіть не догадуюсь, хто міг вчинити з нею таке.

- У неї були вороги? – запитав пошепки хлопець, ніби боявся, що я знову заплачу.

- Ніби ні, але зараз я вже вагаюсь у цьому.