1

Я втомлено потирала скроні, поки стояла у ванні й дивилася на своє зображення. Навіть душ не допоміг виглядати краще. Бліда шкіра, синяки під очима і хворобливий вигляд – це все, що й надалі залишилося зі мною. За ці п'ять днів я встигла схуднути аж на три кілограми. Звісно, не їсти п’ять днів від стресу... Це означало одне – від минулої Меган не залишилось ані сліду.

Сьогодні треба з’явитися на екзамені або мене виженуть з університету. А я розумію, що не можу. Ні морально, ні фізично. Думки забиті лише одним. Батьки теж не хочуть мене нікуди відпускати. Після загибелі Дженні вони почали занадто сильно мене опікати.

Я одягла чорний джемпер та такого ж кольору джинси. Прихопила сонячні окуляри, щоби студенти не звертали уваги на мої синяки. Тихенько прикрила за собою двері та полегшено видихнула, як вийшла з будинку. Вперше за ці декілька днів... Стало прикро, коли зрозуміла, що мене більше не відвезе на пари Дженні, не забере Тревор. Вони обоє зникли з мого життя занадто раптово. Я не була готова до такого! Але про них треба забути й жити далі. Як би тяжко не було. 

Короткими кроками пішла до найближчої автобусної зупинки, яка знаходиться приблизно через один кілометр. Витягла навушники з кишені та натягнула один на вухо. На диво, доволі швидко пройшла цю відстань і застрибнула в автобус, який чекав на своєму місці. Так незвично знову їхати у такому транспорті. Через пів години поїздки, я зайшла на подвір’я університетського містечка. Студенти здивовано косили очі на мене, а потім підло шепталися одне з одним. Я міцніше притиснула до себе сумку і пришвидшила крок.

Я ж хотіла раніше, щоби про мене говорили всі – ну ось тепер про мене говорять усі. Шкода тільки, що через таку прикру причину...

Дійшла до парковки й почула, як хтось кричить мені услід:

- Меган? Мег, стій!

Я повільно обернулась і відсунула окуляри, щоби краще побачити, хто це. Лілі підлетіла до мене, немов куля, і міцно-міцно обійняла.

- Боже, я спершу не впізнала тебе. Чому ти не написала, що прийдеш сьогодні?

- Я не могла пропустити екзамен, — знизила плечима я, а Лілі ще міцніше обійняла мене, ніби на собі відчула мої емоції.

- Все буде добре, Мег. Ти молодець, що прийшла.

Я також обійняла її у відповідь. Розплющила очі, і мій погляд зразу пав на Райлі. Він сперся об машину та тихо спостерігав за нашими обіймами. Його очі виражали біль і співчуття мені, хоча, старався злегка усміхнутися, щоби підбадьорити. Я теж хотіла усміхнутись у відповідь, але не встигла, адже до нього кулею підлетіла Ніколь і поцілувала в щоку. Хлопець здивувався й навіть скривився, але все-таки перевів погляд на неї і почав слухати те, що говорить вона.

- Ходімо, Лілі. Ми запізнюємось, — я трохи різко відійшла від подруги та потягла її за собою в корпус.

Бідняга навіть не встигла обернутися, щоби подивитися, що ж мене так обурило. Ну і нехай...

Дістала свої підручники із сумки й почала згадувати найголовніше, щоби здати хоча б на мінімальний бал і не потрапити на повторний курс. Однокурсники часто озиралися на мене. Мабуть, не очікували побачити мене тут сьогодні. Дехто навіть підходив і виражав співчуття. Хоча, цим вони зовсім не робили мені легше. Через декілька хвилин ми зайшли на екзамен, і я весь час сиділа, дивлячись у вікно, думаючи про щось своє. Взагалі не була налаштована на роботу й навчання. Мабуть, вперше у мене таке відчуття.

Здавши аркуш із відповідями мало не остання, я вийшла в коридор до Лілі.

- Ну що там? Ти щось довго… - із переживанням спитала подруга, а я знизила плечима та відповіла:

- Все нормально. Сподіваюся, що впоралась.

- Ти зараз додому, чи залишишся тут чекати на результат?

- Ні, не хочу зараз додому. Точно не додому, — жалісно промовила я.

Хочу провести більше часу серед знайомих людей, бо таке враження, що вдома скоро з розуму зійду.

- Як тобі зручно, — погодилася Лілі та погладила мене по плечу.

У той момент, я згадала про ще одну важливу справу, яку маю зробити сьогодні.

- Лілі, ти будеш тут? Я б залишила тобі сумку, бо мені треба до вбиральні.

- Може піти з тобою? – запропонувала вона, а я зразу замахала головою, всовуючи їй сумку в руки.

- Ні, ні, не потрібно. Усе нормально. Я швидко, — відповіла "на автоматі" й нервово покрокувала до вбиральні одна.

Лілі не мусить знати. Я впаду в її очах зразу на дно, якщо вона дізнається.

Витягнула з кишені джинсів телефон і набрала вже знайомий номер телефону, коли зайшла до вбиральні. Буквально через декілька гудків на фоні почувся голос:

- Так?

- Скотт, я звільнилась і прийшла на місце. Тепер розказуй, що робити.

- Секунду, — промовив Кайден і сказав комусь біля себе, що йому треба відійти, – ти зараз сама?

- Так, зі мною нікого немає. Я одна, — сказала, нервово оглядаючись навколо.

На щастя, тут справді нікого немає. Треба діяти швидко.

- Зайди в останню кабінку й підніми бачок, — прошепотів він, і я рвонула туди.