ᕙ ⁠Розділ 29 ᕗ

Як тільки Антон дізнався, що Рома повернувся до міста, він одразу запросив його в бар — випити і нормально поговорити.

Коли хлопець відкрив важкі двері бару, його зустрів теплий сумішний запах пива і старого дерева. У приміщенні вже зібралася доволі велика компанія: хтось сміявся, десь грюкали кухлі, а повітря було густе від тютюнового диму та гучної музики, що ледь пробивалася з колонок. За барною стійкою сидів Антон, злегка нахилившись над кухлем, потихеньку смакуючи свій улюблений напій, спостерігаючи за людьми.

— Привіт, — сказав Рома, простягнувши руку, а потім обійняв друга, відчуваючи тепло старої дружби.

— Привіт, брате! Як справи? Як Лондон? — запитав друг, усміхаючись.

— Та все нормально, нічого нового… — Роман відкинувся на спинку стільця, поглянув у темряву бару. — Хіба нещодавно дізнався, що у мене є донька… — він похитав головою, — і я в шоці. Просто живеш собі, нічого не підозрюєш, а тут бац — і ти вже батько. Втім, це моя вина… пару разів забув про захист і подумав, що нічого не буде.

— Вітаю! — Антон поставив кухоль на стійку, — до речі, я теж скоро стану батьком. Я з Олею одружився, вона вагітна.

— Вітаю, — Рома усміхнувся трохи сумно, — і навіть трохи заздрю тобі. Бо у тебе є шанс побачити все, чого я не бачив: перші кроки, слова, усмішки, маленькі поштовхи життя.

— Хто тобі винен? — друг нахилився ближче, голос його трохи опустився, — якби ти не заблокував Поліну, то і ти б усе це бачив. Вона тобі телефонувала, а ти навіть слухавку не брав… Як вона мала сказати, якщо ти не йшов на контакт?

— Власне, чого я тебе сюди й покликав, — серйозно промовив Антон, поглянувши Ромі прямо в очі, — щоб ти помирився з нею. Тим паче завтра перше липня — її день народження.

— Звідки ти про це знаєш?

— Бо ми дружимо, — коротко відповів Антон, злегка посміхаючись.

Звуки бару навколо ніби відступили на другий план, лишаючи лише тишу між двома друзями, насичену очікуванням і легким передчуттям змін.

Рома мовчки випив ковток свого напою, який йому замовив друг дивлячись у стіну з пляшками за баром.

— Знаєш, — почав він нарешті, — спершу я хотів просто забити, уникати всього цього. Мені було зручно жити у своїй паралельній Лондонській реальності. Але тепер… вже не можу.

— Розумію, — кивнув Антон, — інколи легше закритися, ніж стикнутися з правдою. Але вона кохає тебе, а те що сталося думаю варто забути.

— А якщо вона знову зламає все, я не вірю в щирість її почуттів? — пробурмотів Рома.

Друг на мить замовк. У барі хтось засміявся, хтось замовив ще по колу. За вікном лляв дощ, і жовте світло ліхтарів пробивалося крізь краплі, що стікали по склу, відбиваючись на пляшках за стійкою.

— А може, не треба думати, що зламає, — тихо сказав Антон, глянувши на друга. — Може, треба просто дозволити собі ще раз спробувати. Люди міняються, брате. І вона теж.

Рома втупився в кухоль. Піна повільно осідала, а думки навалювались одна на одну — важкі, плутані, мов каміння на дні.

— Ти не розумієш, — нарешті сказав він, голосом, у якому звучала втома й гіркота. — Вона посперечалася зі своїм знайомим, що зможе закохати мене в себе. Просто гра, експеримент... наче я — не людина, а спосіб довести, що вона ще щось варта.

Антон підняв брови, але не перебивав.

— Ну, зробила дурницю, — нарешті мовив він спокійно. — І що тепер? Ти збираєшся тримати на неї зло до кінця життя? Вона тебе кохає, і ти це знаєш. А ти — замість того, щоб зробити крок, копаєшся в минулому. Може, час уже пробачити одне одному і спробувати знову? Тим більше, вона все це тягнула сама — без тебе, без підтримки. Думаєш, їй було легко ростити дитину самій?

Роман мовчав кілька секунд, потім різко поставив кухоль на стіл.

— В неї був хлопець, — промовив він крізь стиснуті зуби. — Моя донька називала його татом. Ти розумієш це чи ні?

Антон зітхнув і обережно відставив свій келих убік.

— Ти про Стаса, — сказав тихо. — Повір, між ними нічого серйозного не було. Він просто з’явився в той момент, коли вона хотіла відчути, що не сама.

Рома зітхнув, глянув у вікно. Дощ за ним стихав, а в голові все ще шуміло.

— Може, ти й правий, — промовив він тихо. — Може, я й сам винен, що довів усе до цього.

— Без «може», — сказав Антон, посміхнувшись куточком губ. — Просто перестань тікати. Завтра в неї день народження — от і почни все з чистого аркуша.

Рома мовчки кивнув. І цього разу в його очах з’явилася не втома, а рішучість.