ᕙ ⁠Розділ 22 ᕗ

Наступного дня Соня знову сиділа в тому ж кафе. Вона крутила ложечку в чашці кави, але думки були далеко. Перед очима постійно стояв образ Роми — втомленого, розгубленого, з болем у погляді.

Двері відчинилися, і до приміщення зайшла. Варя її подруга. Вона одразу попрямувала до її столика, сідаючи навпроти.

— Ну, як все минуло? — запитала дівчина, усміхаючись так, ніби все йшло за планом.

Соня відкинулася на спинку стільця й схрестила руки.

— Рома розбитий. Я бачила це в його очах. Але він ще тримається. Хоче зробити вигляд, що сильний.

— Ідеально, — кивнула Варя. — Це означає, що він уже на межі. Трохи тепла, трохи уваги — і хлопець сам потягнеться до тебе.

Соня примружилася.

— Ти впевнена? Він завжди був впертий. Може, замкнеться в собі.

— Ні, — відрізала Варя. — Люди, коли їх серце розбите, шукають опори. Ти маєш стати цією опорою. Спочатку друг, слухач, а потім… ти сама знаєш.

Соня зробила ковток кави й ледь нахилилася вперед.

— Поліна вже для нього ворог. Твоє завдання — бути протилежністю: спокійною, доброю, розуміючою. Не поспішай, але й не дай йому часу оговтатися. Зараз він найбільш вразливий.

Соня повільно кивнула, на губах з’явилася впевнена усмішка.

— Я зрозуміла. Якщо він і справді на межі… я стану тією, до кого Рома звернеться. І тоді Поліна залишиться ні з чим.

Соня задоволено підняла брови, ніби поставила чергову фігуру на шахівниці.

***

Зранку Поліна збиралася на роботу. Сумка лежала на стільці, халат акуратно складений, а вона сама ледь трималася на ногах. Синці під очима та припухле від сліз обличчя видавали безсонну ніч.

Мама увійшла на кухню, поглянувши на доньку уважно.

— Доню, я чула, ти вчора плакала, — сказала вона, наливаючи собі каву. — Не хотіла лізти, але бачу, що ти вся розбита. Щось сталося?

Поліна тяжко видихнула, сіла за стіл і відсунула чашку з чаєм, яку навіть не торкнулася.

— Я… я зустрічалася з Романом Стрижаком, — сказала тихо, ковтаючи сльози. — Учора він мене кинув. Бо… дізнався про мою дурну суперечку з Женею.

Мама зиркнула на неї суворо, брови зійшлися на переніссі.

— А я ж казала, — відрубала вона. — Мажор, який усе життя мав, що захоче, — він і дівчат сприймає як іграшки. Сьогодні ти йому цікава, завтра — ні. Тобі мало було чужих історій?

— Мамо… — Поліна стиснула руки. — Це не так. Він не грався. Я бачила, що він щиро… що ми щиро… — її голос зірвався. — Це все через мене, через те кляте парі.

Жінка склала руки на грудях, у її погляді не було ані співчуття, лише твердість.

— От і добре, що все закінчилося зараз, а не пізніше. Ти врятувалася, дочко. Бо багатії ніколи не цінують тих, хто не з їхнього кола. Вони живуть у своєму світі, а нам туди дороги нема.

Поліна відвернулася до вікна, де сонце вже торкалося бузкових гілок.

— Але я його люблю, — прошепотіла вона.

— Любов любов’ю, а реальність така, яка є, — різко сказала мати. — Подумай про себе, а не про чужого хлопця з грошима.

Поліна закусила губу, щоб не заплакати знову. Вона знала: мама говорить по-своєму раціонально. Але серце рвалося зовсім в інший бік.

Вийшовши з під’їзду, Поліна відчула, як холодний ранковий вітер освіжив їй щоки. Вона поправила ремінець сумки й уже збиралася йти до зупинки, коли побачила біля свого будинку знайоме авто. Серце стиснулося. Дверцята відчинилися, і звідти вийшов Денис Олександрович.

Він ішов спокійно, неквапом, з тим самим виразом холодної впевненості, який завжди трохи лякав дівчину.

— Доброго ранку, Поліно, — його голос був рівним, без тіні емоцій.

— Доброго… — вона знітилася, відчуваючи, як ноги наче вросли в землю.

Чоловік зупинився просто перед нею, вдивляючись у запухле обличчя й сліди безсонної ночі.

— Я приїхав не випадково, — промовив він тихо, але твердо. — Рома мені все розповів. Про суперечку. Про Женю.

Поліна опустила очі, ковтаючи гіркий клубок у горлі.

— Це була дурість… Я пошкодувала ще тоді, — прошепотіла дівчина. — Але я його кохаю, і це правда.

Денис Олександрович ледь похитав головою.

— Слова вже нічого не змінять. Слухай уважно, — чоловік трохи нахилився вперед, дивлячись прямо в її очі. — Ти зараз єдина людина, яка робить йому боляче. І якщо ти справді його любиш — ти повинна піти.

Вона різко підняла голову.

— Ви хочете, щоб я залишила місто?

— Так, — відповів він без паузи. — Ти молода, розумна. У тебе попереду все життя. Але в цьому житті не повинно бути місця для самознищення й чужих ігор. Поїдь. Дай йому спокій. Дай йому шанс відновитися.

— А якщо він… якщо він теж мене любить? — у її голосі звучала відчайдушна надія.

Денис Олександрович глянув на неї з холодною серйозністю.