ᕙ⁠ Розділ 20 ᕗ

З того часу минуло близько п’яти днів. Поліна занурилася в навчання, а Женя зник так само раптово, як і з’явився, і за весь цей час вона його більше не бачила. Хоча дівчина й не знала точної мети його переслідувань, одне було ясно: він завжди був диваком. Рома ж весь час займався справами — ходив з батьком на переговори, вирішував робочі питання. Соня більше не з’являлася в його житті, і це тішило хлопця.

Напередодні поїздки додому, Рома вирішив купити Поліні подарунок. Його вибір упав на рюкзак і червону сукню з відкритим декольте. На мить він уявив, як дівчина буде виглядати в цій сукні, і непрохана думка про неї прокралася в голову. Він дуже скучив за коханою, і кожна мить розлуки здавалася вічністю. Хлопець хотів якнайшвидше обійняти її і поцілувати.

Та коли настав день зустрічі, виявилося, що Поліна в цей день працювала в лікарні. Рома не хотів чекати до вечора, тому вирішив сам приїхати до неї. Він надіслав їй смс: «Чекаю з букетом лілій біля лікарні». Поліна швидко вибігла на подвір’я і кинулася в його обійми.

— Я так скучила за тобою, — сказала вона, відчуваючи тепло його рук.

— І я скучив, — усміхнувся Рома. — Не хотів чекати до вечора. Ось квіти для тебе, а це мій подарунок — сукня і рюкзак. Одягнеш на вечір, добре?

Поліна зазирнула до пакету і усміхнулася.

— А цей Женя більше не переслідував тебе? — запитала хлопець, трохи тривожно.

— Ні, я його не бачила ці дні, але щось мені підказує, що він готує щось погане. І мені потрібно тобі дещо розповісти.

— Поліно, досить з своїм кавалером обійматися, пацієнти чекають, чи я їм буду ставити крапельниці?! — вигукнула старша медична сестра, яка вийшла з приміщення.

— Добре, йди, кохана. Все розповіси мені за вечерею, — прошепотів Рома, поцілував її на прощання і махнув рукою, коли йшов до своєї автівки.

***

Рома припаркував машину біля супермаркету. Якраз у цей момент із дверей вийшов Женя. Побачивши Стрижака, він впевнено підійшов ближче.

— Привіт. Нам треба поговорити, — кинув Женя.

Рома саме набирав повідомлення Антоніні, уточнюючи список покупок на вечерю, й з легким роздратуванням підняв погляд від телефону.

— Здоров, переслідувачу. Я сам хотів із тобою поговорити, — відповів він холодно.

— То відійдемо.

Вони відійшли вбік, де було менше людей.

— Ну, кажи, чого ти чіпляєшся до Поліни? Чого переслідуєш її? — Рома схрестив руки на грудях.

— Хотів її налякати, — спокійно мовив Женя. — Думав, може тоді вона розкаже тобі правду.

— Яку ще правду? — насупився Рома.

— Про те, що між нами була суперечка, — з викликом відповів Женя. — Вона посперечалася зі мною, що закохає в себе Романа Стрижака.

Рома зміряв його поглядом, ніби намагаючись зрозуміти, жартував він чи божеволів.

— Ти що, з глузду з’їхав? Яка ще суперечка? Не неси маячню.

— Не віриш? — Женя дістав телефон і відкрив аудіозапис. — Тоді слухай.

З динаміка пролунали голоси.

«— Давай так: якщо ти до кінця весни закохаєш у себе Романа Стрижака — я виконаю будь-яке твоє бажання. Будь-яке, Поліно.

— А якщо ні?

— Якщо ні — ти нарешті відчепишся від мене. Назавжди. Ніяких натяків, спроб, поглядів.

— Добре. Я не боюся викликів.

— Роман — не з тих, кого легко змусити щось відчувати.

— А я змушу. І коли виграю — ти зробиш саме те, що я попрошу.»

У Роми в голові відлюнувалися слова Поліни, і кожне слово віддавалося ударом, глибоким і болючим. Він відчув, як пальці мимоволі стискаються в кулаки, шкіра на них почервоніла.

— Брешеш… — видихнув хлопець крізь зуби, його голос був глухим, сповненим люті. Поглядом хлопчина ніби впивався в Женю, готовий у наступну мить переламати йому ребра. — Це монтаж. Ти її підставив.

Женя розвів руками з удаваною безпорадністю, але в очах світилася зловтіха. Він смакував цей момент, спостерігаючи, як Рома кипить від гніву.

— Повір, друже, — сказав він тихо, протяжно, кожне слово було цукрово-отруйним. — Це справжній запис.

У грудях у Роми все стислося. Два вогні точили його зсередини: злість, що штовхала вдарити цього самовдоволеного виродка так, щоб той більше ніколи не посміхнувся, і розпач — від самої думки, що Поліна справді могла піти на таку підлість. Його серце калатало, ніби хотіло вискочити з грудей, а голова тонула в хаосі сумнівів.

Рома зробив крок назад, намагаючись зібратися. Повітря ніби стало густішим, важким, кожен вдих віддавав болем. Він дивився на Женю, але вже не чув його слів — у вухах стояв дзвін, а в голові одна фраза: «закохаєш в себе Романа Стрижака…»

— Навіщо ти мені це показуєш? — нарешті вирвався голос, глухий і сиплий. — Чого домагаєшся?

— Щоб ти відкрив очі, — спокійно відповів Женя. — Вона ж грає з тобою. Для неї це було випробуванням.

— Замовкни, — різко обірвав Рома. У нього сіпнулися скули, кулаки знову затремтіли. — Ще слово про неї — і клянусь, я зламаю тобі щелепу.