ᕙ ⁠Розділ 18 ᕗ

Зранку Роман уже сидів у машині разом із батьком. Спершу вони завезли Поліну додому — вона, попри ранню годину, все ж хотіла провести його до кінця. Коли дівчина вийшла біля під’їзду й махнула рукою на прощання, машина плавно рушила далі. Водій повіз чоловіків до аеропорту, а Роман зловив себе на думці, що вже скучив. Вони з Поліною домовилися: щовечора виходити на зв’язок, аби не втратити відчуття близькості, навіть на відстані.

Вдень вона пішла на заняття, але весь час ловила себе на думці, що озирається. Слова Жені не давали спокою. Здавалося, він міг вигулькнути будь-де.

Коли ввечері Поліна з Олею йшли додому, Оля раптом зупинилася:

— Слухай, Поль, у мене таке відчуття, що за нами хтось іде.

Поліна обернулася. У темряві позаду було кілька перехожих, але один чоловічий силует тримався дивно близько. Її серце на мить зупинилося.

— Пішли швидше, — тихо сказала вона.

Подруги звернули на іншу вулицю, але силует теж змінив напрямок. Поліна відчула, як всередині все холоне.

Лише коли дівчата дійшли до під’їзду, той зупинився на відстані й зробив вигляд, що курить. Обличчя в темряві майже не було видно, та силует здавався до болю знайомим.

— Це точно він, — прошепотіла Поліна, ковтаючи клубок у горлі.

Оля злякано глянула на подругу:

— Ти маєш сказати Ромі.

— Він зараз у Лондоні… — Поліна похитала головою. — Не хочу, щоб він хвилювався.

— Ти серйозно? — обурилася Оля. — Поль, це вже не жарти.

У квартирі Поліна довго не могла заспокоїтися. Вона знову і знову згадувала його холодну посмішку в парку й те, як силует під ліхтарем завмер просто під вікном.

Роман подзвонив пізно ввечері, його голос був втомлений, але теплий:

— Привіт, мала. Як ти?

Вона на мить вагалася. Сказати правду чи збрехати, що все добре? Дивлячись на темне вікно, за яким міг стояти будь-хто, Поліна відчула, що цього разу мовчати не можна.

— Ромо, — прошепотіла вона, — мені здається, за мною стежать.

На тому кінці дроту настала тиша. Потім його голос прозвучав різко, без тіні сонливості:

— Що значить «стежать»?

Поліна розповіла все — і про парк, і про сьогоднішній вечір.

— Ти одразу мала мені сказати, — гримнув він, але в його голосі чулося не роздратування, а тривога. — Я завтра знайду спосіб зв’язатися з людьми вдома, щоб тебе не залишали саму.

— Ромо, не треба… — почала дівчина, але він перебив:

— Поліно, я не дозволю йому навіть підійти до тебе. Чуєш?

Вона заплющила очі, стискаючи телефон, і вперше за день відчула полегшення.

Та у глибині душі вона знала: Женя просто так не зупиниться.

***

У Лондоні Роман із батьком заселився в готель неподалік фінансового центру. Денис Олександрович одразу пірнув у зустрічі та дзвінки, залишаючи сина наодинці з купою нової інформації: графіки, презентації.  

Роман перегортав сторінки, намагаючись зосередитися, та все дарма: думки постійно верталися до Поліни. Перед очима знов і знов спливало її стривожене обличчя й те тихе зізнання: «мені здається, за мною стежать».

Відчуваючи, що довше сидіти в чотирьох стінах не витримає, він узяв куртку й вийшов. Хотілося хоч трохи розвіятися і пройтися вечірнім містом.

Вулиці Лондона зустріли Романа шумом і світлом. Неон блищав на склі хмарочосів, повз проходили люди з кавою, розмовляли різними мовами, хтось сміявся, хтось поспішав. Для всіх це було звичайне вечірнє життя, але для нього — чужий світ, у якому він почувався глядачем, а не учасником.

Хлопець ішов уздовж річки Темзи, дивився на відбиття мостів у воді, та замість краси бачив лише Поліну. Уявляв, як вона зараз сидить у себе вдома, як ховає тривогу за навчанням чи розмовами з Олею. І водночас — десь там, поруч, міг знову з’явитися Женя.

Телефон у кишені завібрував. Повідомлення від Поліни: «Я вдома. Все спокійно. Не хвилюйся.»

Роман гірко всміхнувся. Він занадто добре знав її, аби повірити в ці слова до кінця. І від цього ще сильніше відчув дистанцію — не кілометри, а безсилля, що розділяло їх.

Хлопець стояв на мосту, дивлячись на відблиски вогнів у воді, коли хтось підійшов ззаду. Легка хода, сміх, що ледь прорізав шум міста, змусили його обернутися.

— Hello, do you know Ukrainian? — привіталася дівчина, і її голос звучав мило, але впевнено.

Роман трохи здивовано підняв брови:

— Hello, yes, of course.

— Я Соня! — вона простягнула руку, і посмішка на її обличчі була настільки щира, що Роман невільно її зустрів.

— Роман, — відповів він.

— Я донька одного із бізнес-партнерів твого батька! Наші батьки товаришують. Чому б нам не почати товаришувати? — запропонувала дівчина, все ще усміхаючись і дивлячись прямо в очі Роману.

— Я не товаришую з дівчатами, — сухо промовив він, відвертаючи погляд назад на вечірні краєвиди Темзи, намагаючись уникнути зайвого контакту.