ᕙ ⁠Розділ 17 ᕗ

Поліна сиділа на лавці в парку, обгорнувшись легкою курткою. Дерева вже розквітли, листя зеленіло на сонці, а повітря пахло свіжістю трави та квітів. Вона чекала Олю, погойдуючи ногою й іноді озираючись на людей, що прогулювалися алеєю, сміючись і розмовляючи.

— Привіт, — пролунав його голос. Женя неквапом підійшов, спираючись на лавку з легким нахилом. — А де твій Роман? Чи ти тут сама?

Поліна підняла очі, серце трохи калатало.

— Ти кудись йшов, то йди, — крізь зуби прошипіла вона, намагаючись зберегти спокій.

— Я скучив за тобою і зрозумів, що ніхто мені окрім тебе не потрібен, — мовив він, улесливо посміхаючись.

Поліна насупилася:

— Ці казочки блондинці своїй розповідати будеш, а не мені.

Женя посміхнувся криво, нахилившись трохи ближче:

— Та чого ти, Полька? Може, кинеш того мажора і до мене в ліжко прибіжиш?

Поліна різко відсахнулася, голос був холодний і різкий:

— Лише у твоїх мріях.

Вона знову озирнулася на алею, намагаючись знайти втіху у весняному сонці та сміху людей навколо, збираючи сили, щоб не дати йому жодного шансу перетнути межу.

Женя зробив крок ближче, нахилившись так, що її спина майже торкнулася спинки лавки. Голос став тихим, майже шепотом, але в кожному слові відчувався тиск:

— Та чого ти так відштовхуєш мене? Ми ж були разом… Тобі ж подобалося.

Поліна різко відсахнулася, але він нахилився ще ближче і прошепотів на вухо.

— Поліно… я просто хочу бути поруч. Хіба це так багато?

Вона глибоко вдихнула, намагаючись не показувати страх.

— Ні, Женя, — сказала твердо, дивлячись йому прямо в очі. — Це вже не «бути поруч». Це тиск і приниження.

Женя на мить завмер, мовби не очікував такої прямоти. Його посмішка затремтіла, але швидко перетворилася на щось холодне.

— Ну гаразд, — тихо сказав він, відступаючи на крок.

Поліна зітхнула, відчуваючи, як напруга трохи спала, але серце все ще билося швидко. Вона підвелася, випрямивши спину, і зробила крок у бік Олі, яка нарешті з’явилася на алеї, махаючи їй рукою.

— Поліно, все добре? — запитала Оля, підходячи ближче.

— Так, все добре, — відповіла Поліна, намагаючись усміхнутися.

Усвідомлюючи, що зараз головне — триматися спокійно й не дати Жені ані найменшого шансу на маніпуляцію.

Женя ще на мить подивився на них обох, і в його очах промайнуло щось, що можна було прочитати як роздратування. Потім він розвернувся й пішов алеєю в інший бік, мовби йому не залишалося нічого, окрім як піти.

***

Роман сидів на кухні, попиваючи чай і час від часу дивлячись на відео у телефоні. До нього підсів батько — Денис Олександрович.

— Синку, мені потрібна твоя допомога, — сказав він, трохи вагаючись.

— Яка саме? — підняв очі Рома, кидаючи погляд на батька.

— Потрібно, щоб ти поїхав зі мною до Лондону. Там буде зустріч із міжнародними партнерами, і я хотів би, щоб ти поїхав разом зі мною, потроху входив у курс справи.

— Це надовго? — запитав Роман, намагаючись оцінити ситуацію.

— На тиждень, — відповів Денис Олександрович спокійно, але в голосі відчувалося легке хвилювання.

Роман ненадовго задумався, ковтаючи ковток чаю. Лондон… він ніколи не був у цій країні, але думка про зустріч із серйозними людьми його зацікавила. Адже рано чи пізно компанія батька перейде до нього, тож потрібно вже зараз розуміти, як усе працює, відчувати атмосферу справжнього бізнесу.

— Добре, — нарешті сказав він. — Поїду з тобою. Але… — я хочу реально розуміти, що там відбувається. Не просто сидіти поруч і мовчати.

Денис Олександрович усміхнувся, кивнув:

— Саме тому ти поїдеш зі мною. Побачиш усе зсередини, поступово зрозумієш, як усе працює. І це не просто поїздка — це шанс. Для тебе теж.

— Добре, домовились, — сказав хлопець.

Денис Олександрович схопив його за плече і дружньо похлопав:

— Чудово. Тоді готуйся, синку. Це буде «цікавий» тиждень.

Батько пішов на гору, залишивши Романа одного на кухні. Він відчув легку свободу і вирішив скористатися моментом. Дістати телефон і набрати Поліні здавалося найкращою ідеєю — хоч трохи розслабитися та побачити знайоме обличчя.

— Привіт, Поліно, — промовив він, коли вона відповіла. — Можемо зустрітися? Я б хотів поговорити.

— Звичайно, — сказала дівчина. — Де зустрінемося?

Вони домовилися зустрітися в кафе. Рома швидко зібрався і під’їхав туди. Вони сіли за столик, замовили каву, і Роман почав розповідати про поїздку з батьком до Лондону.

Поліна уважно слухала. Вона не була проти його поїздки — навпаки, сподівалася, що коротка розлука не вплине на їхні стосунки. Крім того, дівчина сама була зайнята навчанням: навчалася на заочній формі, а попереду вже кінець навчального року — потрібно було здати конспекти, скласти екзамени, написати реферати та курсові роботи, пройти практику. Вона знала, що час пролетить швидко, і кожен буде зайнятий своїми справами, тож хотіла використати ці дні з користю.