ᕙ⁠ Розділ 8 ᕗ

—   Розкажи трохи про себе. Про сім’ю, наприклад.

Поліна опустила очі й відвела погляд.

—   Я росла без батька, лише з мамою. Навчаюся в медичному коледжі. А ще… я звикла розраховувати тільки на себе, — тихо сказала вона.

—   Розумію… — відповів Рома, його голос став серйознішим. — А я виріс без мами. Вона померла, коли мені ще не було й місяця. Мене виховував тато — йому тоді було всього дев’ятнадцять.

Дівчина підняла погляд і усміхнулася, намагаючись трохи розрадити його.

—   Твій батько справді заслуговує на повагу. Не кожен наважиться у такому віці сам виховувати дитину. Він виростив тебе достойним хлопцем. А мама… через що вона померла?

—   Кажуть, серце. Серцева недостатність. Але я не вірю, — Рома зробив паузу, його голос став ще більш серйозним. — Усе виглядає так, ніби хтось близький причетний. І знаєш, у мене не раз з’являлося відчуття, що мама жива. Просто її сестра зробила все, щоб усі повірили в її смерть.

Поліна знизала плечима, не приховуючи здивування:

—   Це звучить дивно. Навіщо твоїй тітці інсценувати смерть сестри?

Рома стиснув кулаки, і в його погляді промайнуло щось тривожне.

—   Бо, за словами батька, вони обидві були в нього закохані. І він обрав маму — красивішу, розумнішу. Антоніна ж завжди була… дивною. До того ж у молодості вона працювала патологоанатомом.

Її брови злетіли від подиву.

—   Патологоанатом? — слова прозвучали тихіше, ніж дівчина хотіла. — Це вже страшно.

Рома кивнув, очі його потемніли.

—   Саме так. У неї були знання й можливості. І якщо хтось міг переконливо підробити смерть — то тільки вона.

Русявка хитнула головою, намагаючись осягнути почуте.

—   Але навіщо? Якщо твоя мама справді жива, чому за всі ці роки вона жодного разу не дала про себе знати? — її голос затремтів, у словах відчувалася настороженість. — Ти ж її син. Тут щось явно не так.

Поліна чекала відповіді, але Рома раптово відвів погляд убік і зітхнув.

—   Знаєш, — сказав він спокійніше, ніж хвилину тому, — я не хочу більше про це говорити. У голові й так каша.

Насправді Рома не знав відповіді на слова дівчини, тому вирішив швидко перевести тему. Він підняв очі, намагаючись зобразити усмішку, хоч вона вийшла трохи втомленою.

—   Давай краще щось замовимо. Тут готують неймовірне різотто і карбонару.

Поліна підняла брови, відчуваючи, як він свідомо переводить тему, але вирішила підіграти.

—   Добре, тоді я буду різотто, — усміхнулася дівчина, піднімаючи келих. — А ти?

—   А я тоді карбонару, — відповів Рома, підморгнувши.

—   Ти завжди так легко переводиш тему, — зауважила вона, хитро усміхаючись.

—   Можу, коли поруч цікава компанія, — відповів хлопчина, і в його голосі прозвучала щось ніжне, майже недосказане.

Вечеря пройшла легко: вони говорили про навчання, мрії, дитинство. Після столу вирішили прогулятися вечірнім містом. Поліна поруч із Ромою забула про Женю та їхнє парі, а Рома відчував, що давно не проводив час так, як зараз.

Коли хлопець провів дівчину додому, їхні погляди випадково зустрілися, а потім — легкий поцілунок. Спершу ніжний, потім більш пристрасний.

—   Я так зрозумів, тобі побачення сподобалося? — запитав Рома, усміхаючись.

—   Ти ще питаєш? Це було одне з найкращих побачень, — відповіла Поліна, усміхаючись у відповідь.

Він зробив паузу і запитав прямо:

—   А якщо я скажу, що хочу провести з тобою ще один вечір, без різотто й карбонари, просто ми двоє… ти погодишся?

Русявка відчула, як серце трохи прискорилося. Її усмішка стала м’якшою, більш відвертою.

—   Тільки якщо ти обіцяєш не переводити тему наступного разу, — відповіла вона, хитро підморгнувши.

Рома засміявся і взяв її руку в свою.

—   Домовились. Наступного разу говоримо лише про нас.

Вони стояли на тихій вулиці, де світло ліхтарів мерехтіло на асфальті та відбивалося в їхніх обличчях.

—   Побачимося завтра? — запитав він, трохи усміхаючись.

—   Обов’язково, — відповіла Поліна, відчуваючи теплоту, яка залишалася ще довго після того, як вона пішла.

А ви як думаєте читачі, чи дійсно матір Романа жива?