ᕙ⁠ Розділ 6 ᕗ

Поліна сиділа на кухні, повільно сьорбала гарячий ароматний чай і дивилася, як пара піднімалася від горнятка й розчинялася у світлі лампи. Поряд розташувалася Оля — вмостившись зручно на стільці, підперла підборіддя рукою і уважно слухала. Вони часто збиралися саме тут, у Поліни вдома. Тим паче тепер, коли мати дівчини лежала в лікарні, тиша квартири здавалася надто гнітючою, і Оля приходила, щоб подрузі не було сумно. 

—   Ти не повіриш, — раптом порушила мовчанку Поліна, нервово торкнувшись краю чашки. — Я запропонувала Стрижаку зустрічатися. — Вона сама засміялася з розгубленості. — Уявляєш? Я сама в шоці з себе.

Подруга ледь не вдавилася чаєм і закліпала очима:

—   Ти серйозно? Запропонувала?!

Поліна зробила ковток чай і кивнула:

—   Угу. Сама не розумію, як так вийшло. Наче язик вирвався з-під контролю.

—   Ну ти даєш… — дівчина хитнула головою, ще не вірячи. — Ти ж завжди казала, що хлопець має перший робити крок. Що це «принципово».

—   Та знаю я, — розгублено зітхнула русявка. — Щось у ньому є. Глянула в його карі очі — і не змогла мовчати. Наче підштовхнуло щось зсередини.

Оля скептично примружилася, але в її усмішці була іскорка тепла:

—   А він що сказав? Прийняв твою «офіційну пропозицію»? Чи зробив вигляд, що не почув? — примружилася подруга.

—   Та ні, розгубився. Сказав: «Ти ж знаєш, хто я». А я, дурепа, якось ні з того ні з сього ляпнула: «Я не така меркантильна». І тепер голову ламаю, що він про мене подумав.

—   А ти справді не така, — відразу відказала Оля.

—   Та я знаю, що не така, — зітхнула русявка. — Мене його гроші взагалі не цікавлять. Мабуть, він звик, що всі на це зважають.

Подруга кивнула, зробила ковток чаю й додала:

—   От і покажи йому, що ти не всі. Але не словами, а своїм ставленням.

Поліна замовкла. Її очі втупилися в чашку, ніби там ховалася відповідь, яку вона боялася почути.

—   А в тебе як справи з Вадимом? — запитала дівчина, ніби між іншим.

—   Ніяк, — скривилася Оля. — Він уже кілька днів не дзвонить, постійно кудись зникає. Я навіть думала його кинути. Тим паче, на тій вечірці, я познайомилася з другом Стрижака. Який здався мені класним хлопцем… але все одно є «але».

—   Яке ще «але»? — підняла брову Поліна.

—   Мені здається, він може виявитися таким же бабієм, як і Роман. А ще — курить. Я бачила в його кишені пачку цигарок. І от чесно — мене це відштовхує.

Поліна злегка усміхнулася, дивлячись на подругу:

—   Можливо, тобі варто перестати шукати мінуси одразу, а дати людині шанс.

Оля зітхнула, відсунула чашку й сперлася підборіддям на руку:

—   Може й так… але після Вадима я вже обережніша.

***

Зранку, поки сонце тільки починало заглядати у вікна, дівчина вже збиралася на роботу. Надія Гнатівна лежала у тій самій лікарні, де працювала Поліна. Тож щоранку перед зміною вона неодмінно забігала до палати.

Після серцевого нападу жінка все ще відновлювалася, і дівчина не могла спокійно йти працювати, не переконавшись, що з нею все гаразд.

—   Привіт, мамо, — Поліна тихо усміхнулася, заходячи всередину. — Як ти себе почуваєш сьогодні?

Жінка сиділа на ліжку і тримала в руках книгу, але як тільки побачила доньку зразу її закрила. 

—   Привіт. Вже краще, сонечко. Лікар казав, що відновлення йде добре. А ти як? Знову нічого не снідала? 

—   Ні, але встигну щось схопити в ординаторській, — відповіла дівчина, поправляючи мамі ковдру. — Головне, щоб ти почувалася краще.

Надія Гнатівна кивнула, а потім уважно вдивлялася в обличчя доньки.

—   Але щось у тебе на серці є. Я ж бачу по очах.

Поліна зніяковіла, відвернулася й удавано зайнялася чашкою з водою на тумбочці.

—   Мамо, не хвилюйся. Все нормально, — промовила вона, злегка збрехавши. У голові крутилися думки про Романа: чи знайде він її після вчорашнього вечора, чи наважиться подзвонити.

—   Добре, добре, — лагідно усміхнулася мама. — Але як тільки захочеш поговорити — я тут.

Дівчина нахилилася, поцілувала її в щоку й піднялася:

—   Мені пора на зміну. Я ще забіжу.

—   Йди, доню. І бережи себе, — сказала Надія Гнатівна вже вслід.

Поліна прямувала до ординаторської, а думки не давали спокою. Чи напише їй Роман після того, як вона так несподівано пішла? Вона хотіла залишити інтригу, щоб він думав про неї і сам проявив ініціативу. Тепер же з’явилася легка тривога: а якщо хлопець не зацікавлений в ній, і не захоче її знайти? Це все було не через страх програти парі, а через те, що після вчорашньої розмови дівчина вже почала сумніватися, чи варто було взагалі починати.

І саме в той момент її телефон задзвонив. Невідомий номер. Поліна вагаючись взяла слухавку. Голос Романа відразу полегшив тягар на душі. Розмова була короткою. Але після неї дівчина радісно підстрибнула. Працівники лікарні, що проходили повз, лише скептично глянули на неї, але часу на розваги не було: попереду — цілий день і ніч чергування, а пацієнти не любили чекати.