ᕙ⁠ Розділ 1ᕗ

Весна пахла бузком і помилками, яких Поліна не мала б більше робити. Але зробила — і зробить ще не раз. Ця весна змінить не лише її, а й того, кого вона так і не зможе забути.

Дівчина з блакитними очима й світло-каштановим волоссям у коричневій сукні дивилася на хлопця. Він стояв за кілька десятків метрів — світле волосся, крижані блакитні очі, впевнений і трохи зухвалий погляд. Сірий одяг тільки підкреслював його помітність. Поряд — білявка з м’якими хвилями волосся, усміхнена й безтурботна, тримала його за руку.

Поліна відчула, як щось стискало її всередині. Це були не ревнощі. Швидше — спогад про себе поруч із ним. І ще про себе тепер — чужу, зайву. Вона зрушила з місця. Один крок. Ще один.

Туфлі цокотіли по асфальту, а серце билося так гучно, що вона дивувалася: чому вони досі не обернулися?

Русявка зупинилась на кілька кроків позаду нього. Женя так і не повернувся. Білява дівчина нахилилась до нього, торкнулася рукою його плеча — легка, впевнена. Поліна побачила, як її усмішка стала ще ширшою, а очі блиснули у вечірньому світлі. Її зелені очі блищали, а персикова сукня кидалася в очі.

Поліна намагалася вдихнути на повні груди, але повітря було наче розпечене. Її рука машинально стиснула клатч.

—   Тільки б не заплакати, — подумала вона.

Він нарешті повернув голову, ніби відчув її погляд. Женя повільно підняв очі. Холодно. Спокійно. Наче нічого між ними ніколи й не було.

—   Привіт, — привіталася Поліна, першою.

—   Ти знову хочеш поговорити про нас? — без привітань задав запитання Женя.

Вона ковтнула повітря. Замість усіх заготовлених фраз — просте:

—   Скажи… ти мене хоч колись кохав?

Хлопець мовчав. Його брови ледь зсунулися, але в очах — жодного сліду того вогню, який колись так палив її.

—   Поліно… — нарешті вимовив він. — Це зараз має значення?

Вона відчула, як усе стискалося в грудях. Він не сказав «так». Не сказав «ні». Просто знову залишив її в невизначеності. А може, це і була відповідь?

—   Тоді… — вона хотіла щось ще сказати, щось важливе, те, що змінило б усе, — але голос зрадницьки тремтів.

Женя зробив крок назад, ніби закриваючи собою білявку. Поліна помітила це і криво посміхнулася.

—   Ну що ж, — зітхнула. — Гаразд. Якщо між нами — крапка, давай залишимо її жирною та великою. А ти, — глянула дівчина прямо в очі хлопцю, — ще побачиш, як я закохаю в себе когось значно кращого за тебе.

Він ледь знизав плечима — байдуже, ніби йшлося про дрібницю. Але саме ця невимушена байдужість лише ще більше її дратувала, розпалювала зсередини.

—   Наприклад, Романа Стрижака, — кинув хлопець з викликом у голосі.

Поліна звузила очі. Роман Стрижак? Той самий? Син Дениса Стрижака — одного з найвпливовіших меценатів у місті.

—   Ти серйозно?!

—   Більш ніж. — Женя зробив півкроку ближче, і кутики його вуст злегка піднялись у знайомій зухвалі посмішці. — Давай так: якщо ти до кінця весни закохаєш у себе Романа Стрижака — я виконаю будь-яке твоє бажання. Будь-яке, Поліно.

Вона здивовано звела брови.

—   А якщо ні?

—   Якщо ні — ти нарешті відчепишся від мене. Назавжди. Жодних натяків, спроб, поглядів.

Тиша впала різко, мов обухом. Навіть блондинка позаду перестала посміхатись.

Поліна мовчала, уважно вдивляючись у його блакитні очі. Щось у ній змінювалось — то була не образа і не страх. То було бажання перемогти.

—   Добре, — сказала вона нарешті. — Я не боюся викликів.

Женя хмикнув.

—   Роман — не з тих, кого легко змусити щось відчувати.

—   А я змушу. І коли виграю — ти зробиш саме те, що я попрошу.

Він лише кивнув.

—   Домовились.

Вона пішла. Коричневі подоли сукні тріпотіли на вітрі. Весна пахла бузком і новим безумством, яке щойно стало її планом.

Поліна йшла вулицею, не озираючись. Її серце ще тремтіло після розмови, але кроки ставали впевненішими з кожним метром. В голові — лише одне ім’я: Роман Стрижак.

Про нього ходили легенди. Він рідко з’являвся на публіці, майже ніколи не давав інтерв’ю, жив десь за містом разом з батьком у великому будинку з панорамними вікнами, садом. Автівки, поїздки за кордон. Усе це — десь там, далеко від Поліниного світу. Але тепер… тепер це була її ціль. Не заради кохання — заради принципу. Вона не могла дозволити Жені перемогти. Не цього разу. Не після всього.

Вітер злегка торкався обличчя, ніби теж підштовхував рухатись уперед. Поліна глибоко вдихнула. Роман Стрижак. Замкнутий, відлюдькуватий, з поглядом, у якому — ніби нічого й нікого. Його боялися, ним захоплювалися, але ніхто, здавалося, не знав його по-справжньому.

Це й було найцікавіше.

Її завжди тягло туди, куди інші навіть не дивились. У глибину. У ризик.

***

Русявка сиділа на кухні в своєї подруги Олі. За вікном стояв спокійний післяобідній день — м’яке світло просочувалося крізь фіранки, в кімнаті пахло кавою й ваніллю. Вони вдвох сиділи за столом: Оля з кавою, Поліна з чаєм, і розмова, яка почалася з дрібниць, раптом зайшла надто далеко.