Дозволь мені пізнати тебе

Епілог

soundtrack: Claire Wyndham - My love will never die


Дорогий щоденнику!
Цей день закарбується в моїй пам’яті, як найгірший день у моєму житті. Саме цього дня я назавжди попрощаюсь зі своєю сестрою.
Зараз я сиджу на її ліжку, вдихаю запах подушки, яка ще досі пахне її улюбленими парфумами і пишу тобі це. Сльози самі течуть по моїх щоках, я вже навіть не в змозі контролювати цей процес. Я втратила половину своєї душі, коли дізналася про те, що її немає.

Її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає, її немає...


Написала я ці слова пару разів, щоб привикнути до цього і сльози вмить капнули на папір, розмиваючи чорнило.

Господи, дай мені й моїм батькам сил, щоб це пережити…

Я розлючено кинула щоденник в сторону і він з грюкотом відбився від стіни. Скрутилася калачиком на ліжку сестри і обійнявши свої коліна, гірко заплакала. За ці останні два дні, я постарішала, мабуть, років на п’ять зразу. Ви навіть не уявляєте, що я пережила з того моменту, як почула ці слова: «ваша сестра загинула в автокатастрофі». Це боляче. Морально боляче. І ніхто не може зараз зрозуміти мої почуття… І не зможе.

Моєї сестри більше немає.

***

Ми стоїмо на місцевому цвинтарі, слухаючи промову священника. У завжди сонячному Лос-Анджелесі зараз падає дощ. Навіть небеса плачуть за Дженні. Я розглядаю всіх людей навколо. Під парасольками важко їх розгледіти, та все ж. Тут знаходяться всі друзі сестри: одногрупники, викладачі, наші родичі, які приїхали з Канади та й просто знайомі. Я навіть не намагаюсь поглянути на домовину, біля якої ридає мама, а тато підтримує її, як тільки може, хоча сам не знає куди подітися від болю за свою старшу доньку. Я підняла очі й глянула на небо, подумавши про те, що Дженні тепер завжди буде там. Мої сльози змішалися із дощем, волосся одразу стало мокрим, а одяг перетворився на вогкі, холодні ганчірки, через те, що я навіть не в змозі відкрити парасолю. 

Ці три дні вибили із мене всю радість і щастя. Я була абсолютно пуста всередині й мене вже нічого не врятує. Світле небо вмить накрилося чорною тканиною. Я одразу ж подивилася вбік. Райлі став біля мене і накрив мене парасолею, захищаючи від дощу. Біля нього стояла й бліда Лілі, схопившись за його руку. Хлопець з глибоким жалем глянув на мене, але нічого не промовив. Просто підтримував лише одним поглядом. Я взагалі не сподівалася його тут побачити. Та він прийшов і стояв поруч, натякаючи на те, що я не сама. І найкраща подруга зараз теж тут.

Райлі був єдиним, хто не дав мені впасти тоді... Вся та ненависть і всі ті погані вчинки, які він зробив до того, розлетілися на малі частинки та перемістились на другий план. Зараз я відчувала до нього велику вдячність за те, що не кинув мене саму. І це почуття набагато глибше, аніж образа.

Після всієї процесії ніхто не спішив розходитись додому. Я пильно дивилася на щойно закопану землю і досі не розуміла, що це дійсно кінець. Райлі зробив перший крок і обійнявши мене за плече. Лілі відійшла від нас, щоб поговорити зі знайомими, а я наважилась промовити:

- Дякую, що прийшов.

Він з ніжністю поцілував мене у скроню і прошепотів:

- Я б не залишив тебе саму.

- Як мені позбутися цієї болі, Райлі? Як знову почати жити, як раніше? Чи... Як раніше вже ніколи не буде?  – заплакала йому в плече і мої руки кільцем обійняли його спину.

- Все буде добре, Мегс. Настане день, коли ти знову будеш посміхатися і жити як раніше, обіцяю. Але на це потрібен час.

Я жалісно простогнала і захитала головою, ніби не погоджуючись з цим твердженням.

- Я ж так любила її... Чому я так рідко казала їй, що люблю її? Вона... вона...

- Чш-ш-ш... Вона знала, що ти її любиш...

- Тепер я зовсім одна, - пошепки промовила я, зажмурившись від нової порції болю, а хлопець, почувши мій шепіт, притиснув мене до себе ще ближче.

- Ти впораєшся і ти не сама. Якщо щось, то я поруч, чуєш?

Закусила щоки до болю, уважно вслухаючись у заспокійливі фрази хлопця, проте його репліку раптово перервав тато, який наблизився до нас, дивно оглядаючи наші фігури.

- Донечко… О, Райлі Деймонд. Не сподівався тебе тут побачити, — промовив стримано він та, все одно, по його емоціях видно, що тато зовсім не радий його появі.

Хлопець випрямився, випустивши мене з міцних обіймів, і, ніби нічого не бувало, ввічливо відповів:

- Едвард Гардінг, прийміть щирі співчуття від нашої родини.

- Дякую, та я думаю, що Дженні була б не рада тебе бачити.

Я здивовано глянула на тата. Невже він це серйозно? Знайшов просто ідеальний час!

Погляд Райлі потемнів від сказаної грубості у його сторону, але, щоби не сперечатись, він, погоджуючись, кивнув:

- Можливо, Ви й праві. Та я прийшов сюди, щоб підтримати Меган.

- Я вдячний, що ти був з нею весь цей час, та це потрібно завершувати.

- Тато, — втрутилась я, не витримавши його "наїзду". — Як ти можеш таке говорити зараз?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше