27

Прокинувшись, зразу взяла до рук свій телефон, щоб подивитися котра година. Восьма ранку. Наталі тихо і мирно ще спить біля мене. Тихенько встала з ліжка і прихопивши сумку, вийшла з кімнати. Тіло досі неприємно ниє після вчорашніх емоцій. Душ мені б не завадив… До речі, про душ. Як тільки наблизилась до ванної кімнати почула, як у ній ллється вода. Невже Райлі вже прокинувся? Швиденько пробігла повз і спустилася вниз по сходах. Здається, ніхто мене не помітив. Швидко одягла кросівки й вибігла з квартири, паралельно викликаючи таксі. Потрібно додому, поки я не зробила якусь дурницю.

Через годинку я була вдома. Не поспішаючи, скинула з себе весь одяг і зайшла в душ. Каплі важко стікали по склу і я уважно дивилася за ними, згадуючи весь той кошмар, який пережила вчора. Як там Райлі? Що думає Тревор? Оці питання не давали мені спокою. Я не знаю, що мені робити далі. Я не знаю, що буде далі. І по-справжньому лякає…
 

Дорогий щоденник!
У мене дежавю. Я остаточно розгублена. Настільки прикро, що зараз слухаючи веселу мелодію, я плачу. Я збрехала своєму хлопцю, що їду помагати сестрі, а сама поїхала допомагати Райлі тому, що він мало не вмер від передозу. Звучить, як сценарій якогось фільму, а не як реальне життя, хіба ні? Не знаю, як розплутати цю «заплутану» історію. Боюсь признатися не тільки тобі, а ще й собі, що дійсно відбувається з моїми почуттями. ЦЕ ВЗАГАЛІ ЛІКУЄТЬСЯ?
Мені потрібно відволіктися. Завтра екзамен, а я розкисла. Ще обов’язково напишу тобі, бо тільки тобі можу це все розповісти.
 

«Боже, Меган, ти стаєш параноїком» - сказала мені моя підсвідомість. Закрила щоденник і кинула його на ліжко. Телефон завібрував. Боже, ну тільки не це. Я ще не готова!

- Алло, Мег, ти не спала? – запитав бадьоро Тревор на лінії.

- Ем, ні. Привіт. Як спалось?

- Без тебе нудно, — відповів той і я прикрила очі, щоб знову не розплакатись, — Як Дженні?

- Прекрасно, я її вчасно визволила. Я вже вдома якраз...

- І які плани?

- Готуватись до заліку, звісно, — знизила плечима я.

- Ну і молодець. Мені теж потрібно. Я ще напишу тобі?

- Так, буду чекати.

- Люблю тебе, Мег, — сказав хлопець і мені аж потемніло в очах.

Я наважилась відповісти йому коротке «і я тебе» і поклала трубку. Випила стакан води залпом, який стояв біля мене, щоб прийти до тями. Ненавиджу так брехати, але, що вже зроблено – то не повернеш.
Взяла стопку книг зі свого столу і перенесла їх на ліжко, щоб повторити все до заліку. Сподіваюсь, що хоча б навчання мене відволіче. Та не встигла я відкрити книгу, як мені подзвонив тато. О Боже, ще цього не вистачало…

- Привіт, татко, – сказала жваво я, щоб не викликати підозр.

- Привіт, принцесо. Ти вже прокинулась?

- Так, я вже навчаюсь. Як ви? Де мама?...

Ще година у мене пішла на те, що я поспілкувалась з батьками. На жаль, вони так і не сказали мені новин про наш будиночок. Та і я не смію питати. Дженні казала, що сама впорається з цією ситуацією. Побачимо… Я лежачи читала книгу про видатних акторів і постійно збивала виклики від Наталі. Я хотіла підняти слухавку, але я боюсь, що вона знову скаже мені приїхати, чого я вже реально боюсь. Після цього Наталі ніби догадалась про що я думаю і залишила мені смс. Я нехотячи глянула:

«Гардінг, чому ти не відповідаєш на дзвінок? Ми переживаємо».

Як на зло, коли я намагаюсь триматись від цієї компанії подалі, вони мене дістануть звідусіль. Ні, не хочу і не буду відписувати.

Весь день я провела то за книжками, то за телефоном, кидаючи Тревору якісь смішні картинки або відео. Хоч щось мені підіймає настрій. Дженні також дзвонила і казала, що можливо заїде. Впевнено відклала книги тому, що знаю, що більше немає чого повторювати й відкрила свою тумбочку з косметикою. Чому б не зробити манікюр перед заліком? Відкрила свою коробочку з лаками та достала лак з біленьким кольором. Увімкнула музику на високу гучність і почала малювати нігтики, підспівуючи солістам. У вхідні двері подзвонили. Навіть не рушилась з місця, бо знаю, це Дженні, сама може відчинити двері, а я зайнята важливою справою. Та це не припинялось і цей дзвінок почав мене бісити. Попленталась до дверей, дуючи на декілька намальованих нігтиків.

- Дженні, якщо я не відчиняю двері, то може я за… - відчиняю нервово двері я, не дивлячись у вічко і завмираю.

Райлі стоїть на порозі, спершись об дверну раму і схрестивши руки на грудях. Дивиться на мене спідлоба й оглядає з верху до низу. А я стою перед ним у неохайній гульці, в коротких шортах і розтягнутій футболці.

- Що ти тут робиш? – спитала грубо я. Райлі усміхнувся і спокійно відповів:

- Хотів з’ясувати, що з тобою все гаразд. Ти не брала слухавку.

- Ну як бачиш, все гаразд. Я жива, здорова. До побачення, — я закрила перед ним двері, та він спритно перешкодив цьому, поставивши ногу.

- Нам потрібно поговорити, — сказав розлючено хлопець, а я помахала негативно головою.

- Райлі, я не хочу з тобою говорити. Ми… Ти…

- Ти боїшся мене, — сказав він не питанням, а скоріш за все, ствердженням.