- Мам, я боюсь, що це неможливо. У цю поїздку їдуть студенти, починаючи з другого курсу, — почала зразу придумувати причину Дженні.
- Нічого. Я думаю, що тобі дозволять взяти сестру з першого курсу. Вона ж буде під твоїм наглядом.
- Я думаю, що це не обов’язково, мам. Я не дуже хочу їхати. Що я там буду робити? – заговорила я. Блін, Дженні не сподобається те, що їй треба буде няньчитися зі мною.
- Ти будеш знайомитись і спілкуватися з новим колективом. Ви їдете двоє і це не обговорюється, — сказала мама.
Ми з Дженні переглянулися. Я ніяково подивилася на неї, а вона тихо видихнула й кивнула батькам у відповідь. Знаю, що вона сердиться зараз, ну але що ж я зроблю.
- Добре, Меган їде зі мною. Тепер вибачте, але мені треба подзвонити.
Сказавши це, Дженні встала зі столу, і залишивши майже повну тарілку їди, вийшла з кухні. Я відчула себе дуже некомфортно.
- Все гаразд, Меган? – спитала неочікувано мама.
Вона замітила мій теперішній стан.
- Так. Усе чудово. Дуже смачна вечеря.
- Я рада це чути, сонце.
- Я вже теж піду, тому що, якщо я їду, мені потрібно трохи почитати літератури, яку мені задали.
- Не забудь скласти потрібні тобі речі, — нагадав тато.
Точно… Речі. Я подякувала за вечерю й направилася у свою кімнату, але дорогою зазирнула до Дженні. Вона ходила і збирала речі по кімнаті, складаючи їх у велику сумку. Сестра побачила, як я сперлася на двері й спостерігала за нею, тому заговорила перша:
- Ти щось хотіла?
Я зайшла до неї в кімнату і прикрила двері.
- Пробач. Я не хотіла, щоб так сталося… - почала говорити я, але Дженні перебила мене.
- Та я не ображаюся, Меган. Мені немає проблеми взяти тебе з собою. Але через це у мене та в моїх друзів зміняться всі плани.
- Так не міняй плани. Я можу собі десь сама піти прогулятися. Ви взагалі не замітите, що я їхала з вами.
- Меган, усе добре. Чесно. Зараз раджу тобі піти й зібрати сумку, тому що ми о п’ятій ранку виїжджаємо.
- Добре, я зрозуміла.
Після цих слів я пішла до своєї кімнати. Відчинила шафу, вибрала речі, які я візьму із собою. Поскладала їх у рюкзак. До речі, все помістилося. Це добре, що мені не прийдеться брати з собою велику дорожню сумку. Та й для чого брати багато одягу на два дні? Ще пів годинки в мене вийшло на те, щоб зібрати всю свою косметику, і весь вечір я вчила сценарій. Через два місяці у мене перший виступ. Це так бентежно, але водночас я просто вмираю від цікавості, як це все відбудеться. Я відклала сценарій, подивилася на годину, яка показувала вже одинадцяту вечора. Встала з ліжка й переодягнулася у свою теплу піжаму. Розстелила ліжко і вже хотіла лягти під покривало, але раптово мій телефон завібрував. Я відкрила вхідні повідомлення, де вже було два повідомлення від Лілі та Тревора в інстаграмі. Спершу відкрила повідомлення Лілі.
@lilianedaimond: За шкалою від 1 до 10 наскільки було скучно в університеті без мене?
@mharding: 11! Чому ти ще не спиш?
@lilianedaimond: Не знаю, ще не хочу. Хоча сьогодні такий тяжкий день був. Хотіла просто написати тобі та переконатися, що все добре.
@mharding: Це дуже мило з твоєї сторони, Лілі. У мене все супер. Якраз вкладаюся в ліжко.
@lilianedaimond: Так рано? Тоді добраніч. Я завтра наберу тебе, ОК?
@mharding: ОК, добраніч)
Я закрила повідомлення з Лілі і відкрила смс Тревора. Все-таки він зміг знайти мене в інстаграмі, і вже, навіть, підписався на мій профіль.
@trevjblake: Привіт, Меган. Впізнала?)) Я весь вечір думаю про тебе й нашу прогулянку. Може ми б могли якось це повторити?
«Я весь вечір думаю про тебе…»
Від прочитаного в мене прискорилося дихання і серце почало битися швидше. Це так приємно, коли ти розумієш, що хтось думає про тебе.
@mharding: Звісно. Це було дійсно чудово, дякую)
@trevjblake: Солодких снів, Мег :)
@mharding: Солодких)
Я закрила інстаграм і поклала телефон на тумбочку біля ліжка. Вляглась під ковдру і заплющила очі. Ще довго я не могла заснути, хоч як не старалася. Але на думці був лише Тревор. Так все! Треба спати, завтра ж поїздка…
***
- МЕГАН! ЧОРТИ Б ТЕБЕ ВЗЯЛИ! ТИ НЕ МОГЛА УВІМКНУТИ СОБІ БУДИЛЬНИК?
Почула крізь сон я писклявий крик Дженні і впала від неочікуваності з ліжка. Сестра вже гасала по моїй кімнаті туди-сюди повністю одягнена і стала ритись у шафі, вибираючи мені одяг у дорогу.
- Що сталось, то? Боже, у мене голова ледь не вибухнула від твого крику, — сказала сонно я, потираючи своє стегно.
Я добряче гримнулась об підлогу.
- Що сталось, вона питає! Ми через пів години маємо виходити, а ти ще не одягнена, — заспокоїлася Дженні й кинула в мене речі. — Якщо тебе рівно через двадцять дев’ять хвилин не буде біля вхідних дверей — я їду без тебе!