- Я можу ввімкнути кондиціонер, якщо тобі холодно, — промовив Райлі, дивлячись на дорогу.
- Ні, все в порядку, — відповіла ніяково я, промокнувши серветками своє волосся.
Я достала з мокрої наскрізь сумки дзеркало та подивилася на себе. О Боже! І з таким виглядом мене зараз бачить Райлі? Моя туш на очах уже вдруге розтеклась по щоках, волосся виглядає мокрим воронячим гніздом на голові, а з моєї толстовки і джинсів стікає вода. Жах! Все-таки добре, що Райлі був поруч. Адже я не уявляю, що би було, якби я досі стояла на зупинці.
- Райлі… Дякую, — запинаючись сказала я, на що хлопець звернув увагу.
- Не варто. Кожен би так зробив на моєму місці, — холодним тоном відповів він.
Теж мені «майстер міняти настрій». Я не знала, що ще на це відповісти, тому промовчала. Каплі дощу з великим шумом вдарялись об скло, а густий туман накрив усе місто. Я дивилася крізь вікно на ці усі будинки й це мене заспокоювало. Задрімала. Через декілька хвилин я чую, як машина зупиняється. Я розплющую очі. Дощ уже перестав падати. Бачу свій будинок і розумію, що мені треба якнайшвидше вибратися з цієї машини. Раптом Райлі відчиняє двері зі свого боку і виходить з машини. Невже він відкриє мені двері? Пф, та де там. Так не сталося. Вийшовши, він витягнув пачку сигарет і закурив одну. Я занадто наївна. Я взяла свої мокрі речі в руки й «вивалилася» з машини. Почала шукати ключі від будинку в кишенях, але їх не було. «Боже, тільки щоб хтось був вдома» - подумала я й піднялася по своїх сходах. Подзвонила у двері та подивилася в сторону Райлі. Його погляд був прикутий до мене. Він зробив затяжку і видихнув дим у сторону, відвівши погляд. Я «закотила» очі й знову подзвонила у двері. Ну що за? Чому ніхто не відкриває? Дженні повинна бути вдома зараз. Може, дзвінок зламаний? Я постукала, але все було марно. Я продовжувала стояти під дверима.
- Проблеми? - відгукнувся хлопець, загасивши сигарету.
- Ні, все прекрасно. Я всього лише загубила ключі, та мені ніхто не відчиняє. - саркастично відповіла я.
Райлі підійшов до мене.
- Чи не варіант зателефонувати своїм рідним?
- Зараз все одно хтось повинен прийти, — відповіла я й додала: - Я не хочу тебе затримувати, ти можеш їхати.
- Ти не будеш мені вказувати, що робити. Це ж неввічливо залишити когось стояти під дверима самотнього, правда? - сказав хлопець і сів на сходах.
- Хто б говорив за ввічливість... - відповіла я й сіла біля нього.
Холод я відчувала всім своїм тілом. Погода дуже відчутно змінилася й зараз після дощу дув холодний вітер. А я ще й вся мокра. Райлі помітив, як я вся тремчу.
- Може, сядеш в машину?
- Зі мною все добре.
- Хочеш захворіти? - продовжував запитувати він і цим сильно дратував мене.
- Не варто прикидатися турботливим, Райлі, — відповіла грубо я, на що він тільки хмикнув.
- Ну і злюка ти, Мегс, — сказав посміхнувшись він, а я ще більше розлютилася.
Мегс? Серйозно? Я вдала, що не почула і тільки голосно видихнула в надії, що трохи заспокою свою нервову систему, але цього не сталося.
- Ого, а що тут відбувається? – біля нас з'явилася Дженніфер, яка здивовано дивилася то на мене, то на Райлі. У неї в руках було кілька пакетів. Тепер ясно, чого вона не була вдома.
- Дженні, відчини двері, будь ласка, — сказала я, проігнорувавши її питання.
Сестра в той час дивилася на Райлі, але, почувши моє прохання, почала шукати ключі у своїй сумці. Вона витягла їх і простягнула мені. До цього ще додала:
- Віднеси ще мої пакети. Я тут затримаюсь на п'ять хвилин.
Вона дала мені в руки пакети, а я незрозуміло подивилася на Райлі, який уже давно піднявся зі сходів і не зводив очей з Дженні. Я вирішила взяти свою ініціативу в руки й сказала:
- Ще раз спасибі, Райлі.
- До завтра, Мегс, — він подивився на мене лише мить і підійшов до Дженніфер.
Я відчула себе так погано, що швидко відчинила двері й зайшла у квартиру, грюкнувши ними. Ви не уявляєте, як мені цікаво, про що вони там говорять. Рано чи пізно я повинна дізнатися, що їх обох пов'язує.
Я скинула з себе всі мокрі речі й пішла в душ. Взяла в руки міцелярну воду і зняла весь цей кошмар, який був у мене на обличчі. Нанесла шампунь на голову і змила весь цей бруд з мого волосся. Боже, як приємно бути чистою після того, як промокла під холодним дощем. Я замотала голову рушником і одяглася в улюблену піжаму. Відчинивши двері ванної, пройшлася по коридору й зайшла у свою кімнату. Я обернулася, і від такої несподіванки з мене мало не впав рушник. А все тому, що на моєму ліжку сиділа Дженні й люто дивилася на мене.
- Що ти робиш у моїй кімнаті? - запитала відразу я, притримуючи рушник на голові.
- Це я повинна питати, що ти робила разом із Деймондом у нас на сходах. Чому він водиться з тобою? - перейшла на крик сестра.
- Чому ти підіймаєш на мене голос? Яка тобі різниця?
- Якщо я питаю, значить є різниця. Я попереджала триматися від нього подалі, — продовжувала сестра, а я не розуміла її претензій.