2

- Підемо зараз йдемо в кав’ярню? Я шалено хочу кави, — стогнала втомлено Лілі.

- Думаю, так. Я б не відмовилася від порції кофеїну, – усміхнено відповіла я.

Уже минули всі три пари, які були заплановані на перший день, і ми, виснажені, вирішили піти посидіти у найближчу до корпусу кав'ярню і дізнатися більше одна про одну. За цей час Лілі виявилася дуже приємною дівчиною. Вона відкрита і щира, а також любить поговорити про життя. Ми зайшли в тепле приміщення кав'ярні й сіли за столик біля вікна. Всередині дуже гарний інтер’єр в стилі модерн і тут так приємно пахло свіжою випічкою й корицею. Ммм… Одразу ж, як ми сіли, до нас підійшов офіціант років двадцяти, а то й менше. Мабуть, він також студент і заробляє собі тут час від часу, коли є вільна хвилина.

- Я буду лате й малиновий мус, — радісно сказала Лілі, коли робила своє замовлення.

- А я хочу какао з лимонним тартом, будь ласка, – ввічливо сказала я до нього, і він, усміхнувшись нам у відповідь, пішов.

- Він такий милий. Цікаво, як його звати? Де він вчиться? Невже у нашому університеті? – проводжала його поглядом Лілі.

- Його звати Дерек, – відповіла я, спостерігаючи за її реакцією.

- Звідки ти знаєш? – здивовано запитала вона.

- На бейджику було написано. Ти так пильно дивилася на його обличчя, що навколо себе нічого більше не помічала, — розсміялась я.

- Боже, Меган, ти ангел! Добре, що ти запам'ятала його ім'я. Я обов'язково його знайду, — говорила щасливо дівчина. — Розкажи щось про себе. Як життя закинуло тебе в Лос-Анджелес?

- Нічого цікавого. Я переїхала сюди із Торонто, щоб навчатися в університеті. Я думала вступати в місцевий університет, але так склалось, що моя сестра навчалася тут уже рік, і тому батьки прийняли рішення, щоб я подавала документи саме сюди.

- Вони тебе силою заставили сюди поступити? – здивовано поглянула на мене Лілі.

- О ні, що ти! Зовсім ні. У мене було багато варіантів, куди поступати, але цей університет був у списку також. Я задоволена своїм вибором і ні про що не жалію, – впевнено сказала я.

- Фух, а то я вже злякалась. У тебе сестра на другому курсі? Як її звати?

- Дженніфер.

- Серйозно? - очі Лілі стали, як п'ять центів. — Дженні Гардінг твоя сестра? Блін, як я зразу не догадалась. У вас же прізвища одинакові!

Я зразу закотила очі. Якщо назвати наше прізвище, то всі спершу згадують мою сестру, а потім уже мене.

- Невже навіть першокурсники знають про неї? – втомлено запитала я. У мене, все-таки, зовсім немає шансів обійти сестру у популярності.

- Та ні. Мабуть, тільки я. Я б не знала, якби брат за неї постійно не згадував, – відвела погляд вона.

Нам принесли наше замовлення. Ммм, апетитно виглядає. Я страшенно хотіла кави й зробила ковток. Тут і справді найсмачніша кава.

- У тебе тут брат вчиться? – запитала я, скуштувавши шматочок десерту.

- Так. Райлі Деймонд. Він ще та скалка в дупі, — сказала поморщившись Лілі, а я засміялась.

- Він на другому курсі?

- Ні, він уже здобуває магістра. Він старший на шість років. Двадцять чотири роки хлопцю, а мозок ще не доріс, – фиркнула вона.

- Я бачу, ви з ним у дуже теплих стосунках… - посміхнулась я.

Це нагадало мені мене й мою сестру. Я впевнена, що Дженні теж говорить про те, яка я погана сестра, і що до сьогоднішнього дня вона щиро вірила, що мене здадуть у дитячий будинок. Чи на щастя, чи на жаль, її мрії все ж таки не збулися…

- У тебе шоколадний колір волосся з народження такий? – неочікувано спитала вона мене.

- Так, я ніколи не фарбувала волосся.

- Блін, я мрію про такий. Але тепер не зможу пофарбуватись, тому що подруги не можуть ходити з однаковим кольором волосся, — сказала сумно вона, попиваючи лате.

Ви помітили? Лілі сказала подругою! Мої бажання, про які я писала в щоденнику починають збуватися.

- Тобі гарно і з твоїм риженьким волоссям, – похвалила я її, доїдаючи свій тарт.

- Дякую, але це не мій природний колір волосся. Насправді, я блондинка. Але мені не подобався мій колір і я вирішила поміняти стиль. Все-таки, один раз живемо… - задумливо сказала вона і я кивнула.

Я теж вважаю, що в цьому житті потрібно пробувати усе. «Усе» в здоровому глузді, звісно ж.

- Ти, до речі, від народження в Лос-Анджелесі живеш?

- Так. Хоча, я просто мрію про Нью-Йорк. Я сподіваюсь, як тільки закінчу університет, мене візьмуть туди на роботу, – мрійливо сказала вона. — А тобі зараз скільки років?

- Ну… - усміхнулась я, — сьогодні виповнилось вісімнадцять, — сказала я, і Лілі, почувши це, подавилася своєю кавою. Яка ж вона, все-таки, кумедна.

- Ти зараз серйозно? У тебе сьогодні День народження? Боже, якою ж дурепою я зараз себе почуваю, ти б знала. Ти не могла хоча б якось натякнути? – обурювалася Лілі, а я на це тільки сміялась. Ви б бачили її обличчя в цей момент!

- Ну вибач. Я ж не могла сказати це, коли ти врізалася в мене, бо вийшло би щось типу такого: «Ей ти! Як ти могла в мене врізатись? У мене ж сьогодні День народження. Усе, цей день уже розпочався погано, і я невдаха». Догадуюсь, що якби я так сказала, ми б не сиділи зараз тут разом.