1

- Я думала, що ти вже не вилізеш зі своєї кімнати, — дорікнула мені Дженні, коли я сіла в її машину.

- Сьогодні мені можна, я ж іменинниця. Нічого і ніхто не зможе зіпсувати мені настрій, – усміхнено сказала я, пристебнувши пас безпеки. — Навіть ти.

- Це ми ще побачимо, – хитро відповіла сестра, і машина різко рушила з місця.

Цілу дорогу ми мовчали. Я дивилася на широкі траси Лос-Анджелеса і розглядала невідомі, занадто довгі вулиці. Так незвично жити у настільки великому місті... Але ж я сама вирішила переїхати сюди, правильно? Отже, привикну. Хоча визнаю, що сумую за рідним Торонто і за нашим стареньким будиночком недалеко від міста. Там пройшло все моє дитинство. Щасливе дитинство. Ну, звісно, до того моменту, поки я не пішла у школу. Юність, на жаль, проходила не так "гладко"...

- Ти знаєш, яка у тебе перша пара? – відволікла мене від думок Дженні.

- Ні, я ще мушу зайти за розкладом у деканат, – знизила плечима я, згадуючи про дзвінок університету, коли мене попередили про це.

- Сумніваюся, що ти встигнеш до першої пари, — сказала вона, глянувши на годинник біля спідометру.

- Ти ж мені допоможеш? 

- О ні, дорогенька. Я на це не підписувалась.

- Дженні, ти ж обіцяла, – незрозуміло подивилася я на неї.

- Тобі вже вісімнадцять, зануда. Коли я приїхала сюди сама, мені ніхто не допомагав. Якраз час навчатися самостійності, – усміхнено відповіла вона і продовжила уважно дивитися вперед.

Дженні важко розговорити під час водіння. Вона завжди сфокусована лише на дорозі. Я невдоволено фиркнула собі під ніс і продовжила далі дивитися по сторонах.

Двадцять хвилин, і ми опинилися на місці. Якщо чесно, я вважала, що дорога до університету коротша. Я пів години їхала сюди машиною. А якщо автобусом? Невже аж годину прийдеться витрачати на дорогу?

- Деканат знаходиться у правій частині кампусу, а саме у четвертому корпусі, якщо тобі це про щось скаже. І поспіши, адже цілком можливо, що не тільки ти прийдеш за розкладом у цей час, — розповідала Дженні, поправляючи свої ідеально накручені локони у машині.

Я акуратно вийшла й поправила на собі куртку. У Лос-Анджелесі погода ідеально тепла навіть взимку, але не сьогодні. Довелося вдягнутися тепліше.

- А, і ще одне, але дуже важливе прохання, – натягнуто посміхнулася сестра, зачиняючи дверцята. – Удай, що ми незнайомі.

- Я не сумнівалася у тому, що ти мені це скажеш, – сказала у відповідь, але Дженні ніби розчинилася у повітрі. Оглянувшись, я запевнилася у тому, що залишилася зовсім одна.

Ну, як ви уже зрозуміли, Дженніфер Лана Гардінг — моя рідна сестра. Старша за мене майже на два роки, якраз перейшла на другий курс англійської філології. Коли я закінчувала школу, вона вже вступила сюди. А зараз я з батьками переїхала до неї, щоби навчатися тут разом і Дженні цим зовсім не задоволена. Ми з нею хоч і сестри, але дуже різні. Гардінг старша — божевільна. Вона екстремалка, любить гуляти ночами зі своїми друзями та тусуватися до ранку у найкращих клубах Лос-Анджелесу. А тим часом я — скромна, тихенька дівчина, яка просто обожнює читати романи або детективи під теплим пледом, попиваючи свій фірмовий какао із солодким зефіром. Щодо особистого життя, то Дженні міняє хлопців щомісяця. Вона найбажаніша дівчина університету, а я навіть ніколи не мала серйозних стосунків. Небо і земля — Дженніфер і я. Відчуваєте цю різницю?

Я пішла тією дорогою, яку мені показала сестра. Йшла прямо, розглядаючи всі будівлі і студентів, які проходили повз. І хочу сказати, що зовсім не очікувала того, що їх буде так багато. Університет так сильно відрізняється від школи… Цікаво, як багато людей будуть навчатися зі мною в одній групі?

В університет я вступила на факультет театрального мистецтва, адже моє серце і душа належить театру. Я мрію бути актрисою або акторкою. Навіть хотілося б знятись у якомусь популярному фільмі чи серіалі. Поки що це лише мрії з дитинства, але хто зна, як усе обернеться далі?

Ще якихось десять хвилин і я, з листком свого розкладу, виходжу з деканату. Перша пара — історія культури, яка розпочнеться вже через п’ять хвилин. Я вийшла з надією, що хтось мені підкаже, де знаходиться потрібний корпус, але надворі уже нікого не було. Витягла свій телефон із кишені і почала дзвонити Дженні, проте вона скинула одразу ж після першого гудка.

- Прокляття! – проговорила я сама до себе і, закинувши сумку на плече, рушила з місця.

Пройшло вже хвилин десять моєї пари, а я досі блукаю студентським містечком і ніяк не можу знайти потрібний корпус. Я зайшла за кут одного з корпусів, і раптово мене збила з дороги якась незнайома дівчина. Усі книги, які були у неї в руках, попадали на землю, а я впала поруч.

- Ой, пробач, будь ласка. З тобою все гаразд? – сказала вона, простягаючи мені руку.

Я подала їй свою, і вона допомогла мені піднятись.

- Так, усе нормально, – сказала я, потріпавши бруд зі штанів, а дівчина почала збирати свої книги. — Давай я тобі допоможу.

- Дякую і ще раз вибач. Я дуже спішу і зовсім не дивлюся, куди йду. Я першокурсниця, тому трохи заблукала тут.

- О, це так знайомо, – я усміхнулась, — я теж на першому курсі театрального.