26

- І чим я думав, коли погодився на твою пропозицію? – сказав втомлено Тревор, прикривши обличчя руками.

Я розгублено повернула голову у бік цвинтаря, спостерігаючи за сумною процесією. Виявилося, що вночі після вибуху, крім Кайла, від ран померли ще двоє – одна дівчина та хлопець-першокурсник. Сьогодні ховають всіх трьох. На похорони прийшли ледь не всі, хто навчалися в університеті. Адміністрація вирішила зробити жалобу на три дні й скасувати заняття на тиждень, поки в університетському дворі зроблять порядок і не знайдуть винного.

Про вибух дізналася вся Америка, адже новини усі двадцять чотири години на добу говорили про лише про це. Вчора батьки цілий день дзвонили мені й кричали у трубку, що заберуть мене у Канаду, бо мені тут загрожує небезпека. Мені довелося збрехати і сказати, що я в той момент була на парах, а не біля тих подій. Це підтвердив і Тревор. Схоже, вони повірили, але все одно видзвонюють мені щогодини, щоби дізнатися, чи все гаразд.

Я обернулася до Тревора, а він досі понуро дивився вниз і не міг підняти очі, щоби подивитися навколо. Вдихнувши, я накрила його руку своєю, сказавши:

- Мені не краще бути тут уже вдруге за ці три місяці, але ми мусимо.

- Але тобі загрожує небезпека, Мег. Хто зна, може вбивця націлений зараз кинути бомбу сюди, де стоять усі студенти університету?

- Тоді така моя доля, - спокійно відповіла я, хоч на душі було зовсім не так.

Хлопець нервово вдихнув повітря, не заспокоюючись:

- Долю завжди можна змінити.

- Все одно ми колись помремо, - я знизила плечима і поправила на собі чорне пальто. – Ти йдеш зі мною чи залишишся у машині?

У нас не було часу на "розборки", тому я запитала у нього прямо. По його виразу обличчя можна було зрозуміти, що він не хоче йти, але Тревор би не відпустив мене саму.

- Ти безстрашна, чи що? – сказав він мені риторичне запитання і вийшов з машини, грюкнувши дверима.

Я зав’язала неакуратний хвостик, щоби зібрати волосся, і вийшла за ним. Взявши Тревора за лікоть, ми пішли стежкою до цвинтаря. З нами ще хотіла поїхати Ліліан, але сьогодні, прокинувшись, вона заявила, що погано себе почуває. Ми домовилися, що коли їй стане краще – подруга піде до Хейлі, а я сюди, взявши з собою Тревора. 

Ми підійшли ближче, ставши на вільне місце неподалік свіжовикопаних ям. Я відчувала, як мені також стає погано, але я намагалася тримати себе в руках заради Тревора, щоби він ще більше не хвилювався. Я ніяк не могла подивитися на сам процес прощання, де стояли труни, а вишукувала поглядом когось знайомого. Бачила членів адміністрації університету, знайомих одногрупників Кайла, які ще були тут на похоронах Дженніфер. У натовпі, я змогла розгледіти Лінду з Ребеккою. Перша стояла солдатиком, уважно дивлячись вперед та притримуючи Бекку за лікті, а та ледь-ледь стримувалася не заплакати на весь голос. Неподалік біля них стояли знайомі мені Стівен та Кевін.

Напівобертом я обернулася в іншу сторону, де знаходилася могила сестри. Там було так незвично пусто. Згадала, як Кайл тужив за Дженніфер, а зараз він на тому світі разом із нею.

Сподіваюся, хоча б там вам буде спокійно…

Я не плакала. За ці два дні я стільки наплакалася, що сліз більше не залишилося. Стиснула руку Тревора міцніше і відвела погляд, втупившись на землю та мої черевики.

Оскільки ми приїхали майже в кінці, процесія швидко закінчилася й людей навколо ставало все менше. Тревор пішов до батьків загиблих студентів, щоби виразити своє співчуття, а я невпевнено наблизилася до знайомих. Лінда зразу помітила мене і повідомила про це Бецці. Та втомлено закотила очі й навіть у мою сторону не глянула. Мабуть, гнівається…

- Як ви? – прошепотіла я, підійшовши до дівчат.

Лінда хотіла щось сказати, але мені відповіла інша і показала на щойно закопану яму.

- А ти як думаєш?

Я прикрила очі, не знаючи, що на це відповісти. Лінда підійшла до мене й поклала руку мені на плече, ледь стиснувши його. Всім тілом я відчула її підтримку крізь цей жест. Кивнула їй з вдячністю. У той же момент надійшов Тревор, який врятував цю незручну ситуацію:

- Мої співчуття з втратою вашого друга.

- Ну так, звісно. Ти найбільше всього співчуваєш… - зухвало розсміялася істеричним сміхом Ребекка. – Ти перший налетів на нього у той день.

- Ребекка, давай не зараз? – знову втрутилася Лінда, і кивнула Тревору у відповідь.

Мені стало так боляче від реакції дівчини. Я зовсім не очікувала, що вона відреагує саме так. Зрештою, її можна зрозуміти, бо вона занадто багато пережила за цей відрізок часу, але в чому винні ми? Навпаки, я хотіла допомогти Кайлу, адже до останнього вірила в те, що він не вбивця, а Тревор просто виконував свою роботу. Так, це було грубо і не гуманно, але він визнав це, бо дозволив поговорити з хлопцем востаннє…

Та я нічого не сказала, бо нехай вона краще виплесне свій біль втрати на нас. Може, хоча б так їй стане легше.

- А вони що тут роблять?.. – перелякано сказала Лінда, дивившись на щось за нашими спинами.

Ми з хлопцем переглянулися й повернулися у ту сторону, куди був направлений погляд знайомої.