25

Піднявши важкі вії, я поморщилася від яскравого світла. У грудній ділянці досі був присутній дискомфорт. Це змусило мене припідняти свій корпус, щоби змінити положення тіла, і саме тоді я відчула, як мене хтось притримує. Тільки зараз я перелякано оглянулася, зрозумівши те, що я в машині. І не сама.

- Мег? Ти отямилася! Як ти?

- Вона отямилася? – почувся голос подалі, але я вже не звернула на це уваги.

Мене спантеличило те, що я лежала на колінах у Ліліан, яка ніжно гладила мене по голові та по волоссю, приводячи остаточно до тями. Спершу я взагалі не розуміла, що коїться і що трапилося раніше, чому я опинилася тут, як перед моїми очима з’явилися картинки...

Вибух. Крик. Сирени.

Бездиханні тіла...

- О Боже! - я різко піднялася від згаданого і зразу зашипіла від болю, а подруга вклала мене назад.

Її очі аж засльозилися від страху, а я знову лягла, полегшено видихаючи, коли дискомфорт пройшов.

- Ч-ш-ш, не сіпайся так сильно. Ми під'їжджаємо до лікарні, потерпи ще трішки.

- До лікарні? – перелякано запитала я, негативно помахавши головою. – Я не хочу до лікарні.

- Я маю запевнитися у тому, що твоєму життю нічого не загрожує, - строго відповіла вона, але потім знову змилувалася. – Не переживай.

Я перевела погляд на переднє сидіння і побачила, як машину Лілі чомусь веде Тревор. Хіба він у змозі? Хлопець вправно викручував руль, то вліво, то вправо, поки ми не опинилися на місці призначення.

Далі все сталося, як у фільмі. Я у напівсвідомості попленталася за лікарями, які зустріли нас, а Тревор за мною. Нас довго оглядали, відвели на деякі аналізи, рентген. Намагалася запитати у лікарів, що трапилося з іншими, адже їх теж стовідсотково привезли сюди, але всі мене байдуже ігнорували. А моє переживання всередині боліло мене ще більше, ніж той фізичний біль. Після здачі всіх аналізів, прийшли лікарі, які вкололи мені якийсь препарат і я відчула, як різко мені захотілося спати. 

***

- … а що було далі?

- … все сталося занадто різко і...

- Ти мав слідкувати за нею! Чому ти цього не зробив?

- Я зробив усе, що зміг! Хто знав, що хтось кине їм гранату під ноги?!

Жалісно простогнала, здавалось, крізь сон і прокинулася від зайвого шуму біля мене. Я розібрала, що це були чиїсь голоси, які зразу після того стихли, і натомість почулися швидкі кроки.

- Мегс, ти як?

Щойно я розплющила очі, побачила перед собою Райлі, який нахилився наді мною. Він акуратно провів пальцем по моїй щоці, але вмить забрав руку знову перевівши вбивчий погляд на Тревора, який також підійшов до мене.

- Ми розбудили тебе? Пробач…

- Усе нормально, - відповіла я так на два запитання зразу й оглянулася. – Де я?

Я лежала на ліжку, явно лікарняному, де навколо мене оточували пусті стіни, приємного теплого кольору. Хоча б щось радувало.

- Тобі вкололи заспокійливе, бо виявили шоковий стан. Зараз ти як себе почуваєш?

Я знизила плечима, розминаючи шию. Єдине, що мене цікавило зараз, це не мій стан здоров’я, а чи живі мої друзі. Чи знають мої батьки про те, що сталося? Де поділася Лілі? Я ж досі нічого не знаю!

Наважилася запитати це, але не встигла. Розмову продовжив Райлі.

- Треворе, іди попередь лікаря, що Мегс прокинулася.

Перевела погляд на Тревора. Той скривився, вигнувши брову, і запитав:

- Чому я?

- Можливо хоча би щось корисне зробиш. Давай, - розлючено гавкнув другий хлопець.

- Це ти мені кажеш? – відповів той. – Сам йди, а я з Меган посиджу…

Між ними знову зав’язується суперечка, через яку порушився мій сон. Якщо зараз я не втручуся, то вони так до вечора будуть сперечатися…

- Я зараз сама піду, якщо ви не можете домовитися між собою! – викрикнула я, виставивши руки перед ними, щоби вони зараз не накинулися тут одне на одного.

Це допомогло. Райлі тяжко вдихнув, не зводячи погляду з Тревора, а той стиснув щелепу, але послушно кивнув мені.

- Я зараз прийду, Мег.

Він взяв мене за руку, усміхаючись, ніби кажучи цим, що все буде гаразд і все-таки вийшов з палати. Деймонд провів його поглядом, а потім обернувся до мене. Хлопець хотів щось сказати, але тепер я випередила його:

- Усі ж вижили, так? Скажи мені це, Райлі, будь ласка.

Напруга мого хвилювання зросла, коли я побачила, як хлопець розгублено подивився вдаль, а не на мене. Тоді я сама схопила його за підборіддя і розвернула до себе, щоби він глянув мені в очі і прошепотіла:

- Скажи…

- Тобі не варто зараз хвилюватися, - відповів він, стараючись заспокоїти, але я лише відмовилася:

- Своєю мовчанкою ти змушуєш мене ще більше хвилюватися, - мої очі засльозилися, по щоках потекли сльози, ніби я наперед знала, що він відповість, але просто не хотіла у це вірити. – Що з моїми друзями?