23

Декілька днів по тому…

- Мабуть, це все… - промовила я, опускаючи доволі важку коробку зі своїми речами на підлогу.

- А це куди поставити?

У простору білу кімнату зайшов Тревор, тримаючи на собі дві великі коробки, які аж тягнули його вниз від тяжкості.

- Де бачиш. Все одно тут треба все розпаковувати і заново розкладати.

Я обернулася на всі 360 градусів, оглядаючи свою нову кімнату. Вона дуже простора, світла, дещо більша за ту, що була у мене в будинку. Звісно ремонт занадто простий – біла стіна і темний ламінат, але я зможу оформити інтер’єр тут так, як хочу тільки я.

Ще досі повірити не можу, що я переїхала.

- Ну як тобі тут? – запитав хлопець ставши біля мене, навпроти величезного вікна, з якого ми оглядали спальний район ЛА, у якому, власне, буду жити я. І не тільки я...

- Чудово. Це прекрасно, що я змогла найняти квартиру тут, у Лос-Анджелесі, та ще й недалеко від університету. Знав би ти, яка я рада, що залишаюся тут, - швидко розказувала про свої емоції я, провівши долонею по сірих, темних шторах.

Тревор сам світився від щастя, бачивши мене такою щасливою. Він підійшов ближче, дивлячись мені в очі й промовляючи:

- І який радий я, що ти залишаєшся тут. Поруч зі мною.

Такі милі слова з вуст Тревора змусили мене ще ширше усміхнутися і ось у кімнату, майже за нами, зайшли батьки, які заносили мої останні коробки. Ми з хлопцем відійшли на більш пристойну відстань, сором’язливо відвернувшись одне від одного. Занадто близько стояли при батьках...

- Це точно все, бо у машині більше нічого не залишилося, - сказав тато, поклавши коробку.

Мама тим часом поставила невеликий органайзер з моєю косметикою на стіл. Підійшла до мене, погладивши по щоках і лагідно поцілувала в чоло.

- Тобі точно все подобається, Мег? – запитала занепокоєно вона.

Я обійняла її у відповідь, погладила легенько по волоссю, заспокоюючи так, і лагідно прошепотіла:

- Так… Дякую вам.

- До речі, Треворе, - у цей час тато звернувся до хлопця. – Дякую, що погодився допомогти. Ми ж можемо довіряти тобі нашу кровинку?

Незрозуміло витріщивши очі на мене, Тревор застиг на місці. Я непомітно показала жестом, щоби він говорив будь-що, бо якщо батьки щось запідозрять – буде непереливки.

- Ем, звісно, містер і місис Гардінг, - він усміхнувся на всі тридцять два. – Меган під надійним захистом.

Так само обернулася до батька, киваючи йому, щоби підтвердити слова хлопця. Той задоволено повів бровою і підійшов до нас, обіймаючи мене та маму. А потім взагалі, запросив до цього й Тревора. Я дуже здивувалася, але таки щиро зраділа тому, що батьки полюбили його. Це великий плюс, що він зміг завоювати у них довіру так швидко. І я це ціную.

- Нам, схоже, вже пора. На нас чекає дуже довга дорога.

Я ще раз обійняла батьків так міцно, щоби запам'ятати надовго. Не думаю, що побачу їх найближчим часом, але вони обіцяли приїжджати частіше. Поцілувала кожного з батьків. Поки тато йшов, щоби простягнути руку для рукостискань Тревору на прощання, я тихенько нагадала мамі:

- Не забувай за прийом ліків, гаразд? Ти обіцяла.

Вона кивнула, цілуючи мене ще раз.

- Я пам’ятаю.

Тато знову підійшов до мене, поплескавши бадьоро по плечу.

- І якщо щось станеться, Мег, чи щось буде потрібно – дзвони Тревору. Він дав слово, що допоможе.

- Ого, навіть так, - я усміхнулася, глянувши на хлопця, який стояв і ніяково усміхався. – Добре.

- Тоді, до зустрічі. Ми наберемо, як приїдемо.

Ми з Тревором провели батьків до машини і коли вони поїхали, я поринула в спогади, сумно дивившись їм услід. Хлопець помітив це, запитуючи:

- Що з тобою?

- Я згадала, як ми з Дженні проводжали їх вперше. Хто б міг подумати, що тоді батьки бачать її востаннє? – знизила плечима я, оглянувшись на нього. – Це поганий знак.

- Ч-ш-ш, ніяких поганих знаків, - він притулив палець до мого рота і спробував мене перевести на іншу тему: - Ти вже дзвонила Ліліан?

Ах, точно. Пора втілювати у реальність наш шалений план. До речі, спочатку Тревор не дуже радів такому рішенню, але коли залишилася безвихідь – погодився.

- Ще ні. Добре, що нагадав.

Я дістала телефон з кишені, набираючи номер Лілі. Вона взяла слухавку швидко і зразу запитала:

- Зелене світло?

- Ага. Збирай речі і приїжджай сюди.

- Та що там збирати, я вже годину в машині сиджу, чекаю, - відповіла та. – Скоро буду!

Вона скинула, а я задоволено помахала слухавкою перед очима Тревора. Втомлено закотивши очі, він повів мене за руку наверх, у квартиру. Ми почали розкладати деякі речі у моїй кімнаті. Поклала на нове ліжко зверху свій м'якенький плед і присунула столик ближче, а то раніше він стояв біля вікна, а це не зовсім подобалося мені. Хлопець розбирався з шафою-купе, налагоджуючи там маленьке колесико, через яке вона не хотіла відчинятися повністю. Ми були повністю зайняті ділом, поки у кімнату не влетіла Лілі, пищачи від щастя: