- Ти ніби казала мені, що ти сама, - промовив Райлі, незрозуміло витріщивсь на мене.
- Так і було! До цього моменту.
Я різко підірвалася з ліжка, і швидко пробіглася по кімнаті очима. У мене в шафі навіть місця такого немає, щоби сховати цю «скелю» метром дев’яносто завдовжки. Мої очі зачепилися за вікно. Ох, це так тупо, але іншого виходу немає.
- Злізеш з вікна? – запитала я, а хлопець перелякано покосився на мене.
- Ти серйозно?
З першого поверху почувся голос мами:
- Мег, ти вдома?
Я показала рукою на двері, ніби доказуючи:
- А ти як думаєш? Я зараз жартую?
- Чорт… - прошепотів той і раптово скочив до підвіконня.
Спершу я аж занервувала, коли хлопець швидко відчинив вікно й стрибнув на вентиляційну трубу внизу. Райлі зашипів, коли, мабуть, не дуже вдало приземлився на неї. Я виглянула з вікна.
- Усе гаразд?
- А ти як думаєш? – перекривив він моє питання, яке я казала йому декілька секунд тому.
Батьки знову викрикнули моє ім’я. Це почули ми обоє, і Райлі додав:
- Я у нормі, йди краще відволічи батьків.
- Добре, - я вже зібралася йти, але хлопець знову гукнув мене:
- Меган?
- Що? – запитала я, знову нахиляючись до нього.
Той зупинився лізти на хвилину, пильно глянувши на мене, виражаючи у тому погляді все своє хвилювання.
- Не забудь за аналіз.
- Не забуду, - прошепотіла я, заспокоюючи його і відійшла, побігши вниз, поки батьки самі не піднялися до мене.
Я зустріла маму вже на сходах. Як добре, що я встигла… Стала перед нею, радісно усміхаючись, аби не подати вигляд, як я себе насправді почуваю.
- Привіт, мам.
- Мег, де ти була, коли кликала тебе? Я почала хвилюватися, що щось сталося, - відповіла рідна, оглядаючись на мою кімнату, але я закрила їй весь фон позаду, обертаючи назад.
- Зачиталася підручників з ораторського мистецтва, - знайшла гідну відповідь я, ведучи маму на кухню і водночас рукою закликаючи тата. – Ходімо вечеряти?
Ті збентежено переглянулися між собою, але нічого не сказали про мою дивну поведінку.
Після вечері, я присвятила час, який ще залишився, на дописуванні п’єси і зазирнула на сторінки записів у щоденнику. Потрібно щось доповнити, адже є про що написати:
Дорогий щоденнику!
Події, які стаються зі мною щодня вражають все більше й більше.
Найголовніше те, що відбувся суд, про який писала раніше. І пройшло все абсолютно не так, як я очікувала.
По-перше, я також вляпалась у це болото і тепер мене можуть посадити.
По-друге, я переспала з Тревором. Хто б подумав… Але це єдиний пункт, який я можу нормально аргументувати.
А по-третє, Райлі та Кайдена випустили на свободу.
Проблеми стають важчими, а пригоди заплутанішими. Деколи здається, що я вигорю, не буду мати бажання боротися далі, але якби ж діло було лише в мені… А у мені горить бажання відстояти справедливість. От така я людина.
Завтра важкий день, потрібно здати ще один аналіз
Я кинула книгу на стіл, а сама лягла на ліжко, обіймаючи подушку. Чорт, знову пропущу пару зранку…
Ранок у мене відбувся так само, як вчора, я пішла здавати зразок крові для аналізу. Знали б ті люди, які змусили мене зробити це знову, як важко мені пережити цю процедуру. А тут ще й два рази підряд! Зібравшись, увійшла у кабінет і зажмурилася, простягнувши руку для забору крові.
А все завдяки тій стерві… Нічого, я їй це ще згадаю.
Пройшло декілька секунд моїх мук і я, з чистою душею, вийшла з клініки, вдихаючи ковток свіжого повітря, щоби заспокоїти нерви. Якраз в той момент, коли я рушила у сторону університету, мені подзвонив Тревор. О, він вчасно, я якраз хотіла набрати його.
- Так? – промовила я в слухавку.
- Привіт, Мег. Ти не на парах? Побачив Лілі саму і думаю, щоби все було гаразд…
- Е-е-е, так все добре, я якраз хотіла поговорити з тобою про це.
- Слухаю? – він тільки заговорив, а я вже відчула, як проявляється нотка страху в його голосі.
- Я сьогодні пішла в іншу клініку, щоби здати аналіз, - закусила губу, в очікуванні того, як відреагує на це Тревор.
- Чому? – запитав одразу він.
- Наталі розповіла про один випадок підробки результатів. Вирішила підстрахувати себе, якщо щось піде не так, як хотілося.
Я почула, як голосно хлопець видихає у динамік. Декілька секунд мовчання і тоді насмілився сказати:
- Добре, що Наталі зауважила. Я зовсім забув про ту ситуацію, хоча мав попередити першим…
- Ти знав? – здивовано перебила його я.
- Тоді про це знав увесь університет.
Тревор гірко всміхнувся на іншій стороні і знову промовив: