20

ПОПЕРЕДЖЕННЯ ВІД АВТОРА
Судовий розгляд, який описаний в книзі - може не збігатися з судовими розглядами у реальному житті.

Ми йдемо по коридору плече до плеча, а навколо нікого. Тревор досі міцно тримає мене за руку, ніби боїться, що я втечу. А я про це навіть не думаю, бо... Взагалі не думаю! У мене, мабуть, вперше такий дивний стан, коли у голові пусто. Поки йшла, дивилася тільки собі під ноги, пропускаючи повз вуха те, що розказував мені про весь судовий процес хлопець. Я ледь не спотикнулася, коли він різко зупинився говорити, і тільки тоді підняла очі вверх.

- Добрий ранок, Меган, - привітався зі мною містер Блейк. – Як ти себе почуваєш?

Я вже встигла забути про його існування в нашій справі, тому дуже здивувалася, коли він так неочікувано з'явився перед нами.

- Добрий. Зі мною все гаразд, дякую, - відповіла скромно я, перевівши погляд на Тревора.

Той стояв такий блідий, мов крейда. Це він так боїться суду чи батька?..

Чоловік кивнув мені в той момент, поки розглядав нас обох. Він спинився очима на тому, як ми з його сином трималися за руки. Стиснувши губи, містер промовив:

- Треворе, ми можемо поговорити? Потрібно з’ясувати деякі деталі перед виступом.

Почувши це, я різко відірвала свою долоню від теплої руки хлопця, знавши наперед те, що він знайде відмовку для батька, щоби піти зі мною далі, і сказала замість нього:

- Я залишу вас, дорогу знайду сама. Не переживай, Треворе.

Юнак усміхнувся на це і слухняно кивнув. Я ще раз глянула на містера Блейка, який з інтересом розглядав мене, і прошепотівши «вибачте», пішла далі.

Коридори тут схожі на лабіринт. Мало того, що всі люди, які приходять сюди, нервуються - так їх ще й доводять ці нескінченні дороги. Недалеко від себе, я побачила знайомий силует. Дівчина, почувши стукіт моїх підборів, обернулася, і розгледівши мене, викрикнула:

- Як добре, що ти вже тут!

Лілі помахала мені рукою, а я полегшено усміхнулася тому, що більше не буду блукати тут сама, і прокричала у відповідь, наближаючись ближче. Вона також пішла мені назустріч.

- Де б ще мені бути зараз, як не тут?

Ми зійшлися та обійнялися так міцно, ніби не бачилися декілька місяців. Пообіймавшись, подруга відійшла від мене, повівши бровою, коли оглянула мене з ніг до голови:

- Вау, подруго! По тобі не скажеш, що ти прийшла у якості підозрюваної. Навпаки, виглядаєш, як найдорожча адвокатка Америки.

- Ох, перестань. Ти так кажеш тільки тому що рідко бачиш мене в діловому стилі.

Але я й сама насолоджувалася своїм виглядом сьогодні. Це додавало неабиякої впевненості. Що можу впевнено сказати й про Лілі, але для неї це не буде чимось надзвичайним – вона завжди одягається гарно.

- Залишилося декілька хвилин. Я так переживаю! Зараз побачу Райлі та Кайдена, ще розплачуся від цього, - Лілс сумно видихнула, легенько поплескавши подушечками пальців місце під очима, щоби очі не сльозилися. – Тато дуже хотів приїхати, але він уже третій день у відряджені… Сподіваюся, що скоро він зможе відпроситися, бо я одна все це не витримаю.

Я поклала руку їй на плече і стиснула його, дивлячись їй в очі. Було так важко дивитися на подругу, коли вона страждає.

- Хей… Ти не одна. Поруч є я, Тревор, дівчата, Алекс. Ми команда.

Вона стиснула мою руку у відповідь, розслаблено усміхнувшись.

- Я знаю. Все гаразд, це просто нерви. Ходімо?

Погодившись, ми знову пішли коридором, у самий кінець. Схоже це воно… Нас зустріли масивні двері, які вели в одну з судових залів.

Ох, як же тут все «помпезно»! Ми не могли відірвати погляд з Лілі від тих розписаних античними малюнками стін. Ніби у музей попали, а не в залу засідання. На лавочці біля головного столу я впізнала дівчат з Алексом. Різко потягнувши подругу за руку, я впевнено покрокувала до них. Ліліан щось огризалася, але коли побачила, куди я її веду, замовкла.

- Привіт, командо. Як настрій? – запитала я, стараючись не видавати своє переживання, яке тиснуло всередині.

Друзі переглянулися, і Алекс задоволено відповів:

- Як я бачу, такий, як і в тебе – стильно-бойовий.

Нат штовхнула його за руку, виражаючи якесь невдоволення, а потім промовила до мене:

- Мені трохи кепсько. Сьогодні зранку піднялася температура, я ледве встала з ліжка. Добре, що Алекс був поруч.

Я співчутливо глянула на Наталію, а потім здивовано на хлопця, який стояв і тішився тими словами, які сказала дівчина.

- Виглядаєш дійсно не дуже. Можливо було б краще залишитися вдома? – запропонувала Лілі.

Вона мала рацію, Нат дійсно виглядала дуже виснаженою. Ця ситуація відобразилась на ній найгірше, бо нерви й стрес довели до хвороби.

Дівчина захитала головою, спростувавши це:

- Ні, я мушу бути тут навіть в такому стані.

- Я вже казав їй це, але ніякого сенсу, - склав руки на грудях Алекс.