14

POV Trevor

Я дивився Меган услід, коли вона швидким кроком поверталася до відділку. Ще раз доторкнувся до щоки, але марно, вона досі пекла вогнем. Від злості зводило вилиці. Я розвернувся і пішов до машини. Сівши всередину, гримнув зі всієї сили по керму, викрикнувши:

- Фак!

Що вона знайшла в цьому придуркові?!

Ще раз вдарив, адже не втримався, а після того вдихнув на повні груди, щоб спробувати якось заспокоїти мої нервові клітини. Машина, заревівши, помчалася широкою трасою ЛА. Під’їхавши додому, я припаркував авто в гаражі. Грюкнув дверима й зайшов у дім. Ноги зразу повели мене наверх у кімнату. Кинув пальто на ліжко й сам впав зверху, втомлено прикривши очі. Я злий і шокований, від тієї правди, яку повідала Мег. Я взагалі не сподівався навіть подумати про таке.

Райлі Деймонд. Як можна мати такий шалений вплив на дівчат? Йому треба було лише поманити пальцем, як вони готові були роздягнутися перед ним. Ну але, щоб Мег… Особливо прикро від тієї думки, що вона змогла так легко забути про мене, що замінила ним.

Чи злий я? Так.

Чи готовий залишити це таким чином? Ні.

Мабуть, поведу себе, як останній бовдур, коли знову скажу, що мої почуття до Меган досі не згасли.
Здавалось би, всі мої думки… Ні, навіть не так. Увесь мій світ затьмарює вона. Увірвалася в нього так швидко і влучно, що уявити не можу навіть секунди без цієї дівчини. Навіть після всього, що сталося, я все одно хочу бути із нею. Як дурень готовий пробачити все, поцілувати та більше ніколи не відпускати зі своїх обіймів, бо Меган Гардінг – стала моїм новим світом. А без неї… Він уже пустий.

Я кохаю її.

Хай там що було, я мушу добитися її пробачення, і зробити все, щоб повернути Мег. Я готовий йти на будь-який ризик, навіть якщо буде важко й прийдеться боротися.

Усю ніч погано спав через почуття вини й купи незв’язних думок. Декілька разів прокидався, щоб просто пройтися на кухню за водою. Зранку прокинувся з поганим самопочуттям. Було важко піднятися з ліжка, але ж потрібно. Ще вчора я вирішив пропустити перші пари, бо запланував собі дещо інше.

Зібрався і, взявши ключі від машини, покинув кімнату. Я намагався якось прослизнути повз широкий балкон, де батько кожного ранку в цей час п’є ранкову каву, адже не маю бажання зараз обговорювати якісь юридичні або політичні питання. Але…

- Треворе! – крикнув він мені.

Я закотив очі, засмутившись, що мій план не спрацював і зайшов на балкон. Тато сидів у його улюбленій позі нога на ногу, час від часу поправляючи окуляри за читанням книги, а на столі поруч стояла чашка запашної міцної кави.

- Добрий ранок, син, — усміхнувся він мені, прикривши книгу на момент розмови зі мною. – Ти вже в університет?

- Добрий ранок. Так, але перед тим маю заскочити у відділок.

- Щось серйозне? Тобі не варто пропускати пари, які важливі для твоєї майбутньої професії. Ти ж не хочеш мене присоромити?

Ну все як завжди. Моє навчання завжди було для нього пріоритетом. Раніше було образливо, а зараз вже якось байдуже.

Я стримано захитав головою.

- Ні, і також ні. Не буду я пропускати. Сьогодні заняття з другої пари.

- Прекрасно. Чому ти тоді так кепсько виглядаєш?

Вигляд у мене справді «не дуже». Я поправив волосся, ніби пригладжуючи його.

- Не виспався, — відповів, знизивши плечима. – До речі, мені пора. Не хочу спізнюватися.

Це брехня, але це єдиний спосіб швидко втекти від його допитів.

- Тоді хорошого тобі дня, — задоволено протягнув слова батько й взяв до рук чашку з кавою.

От хто дійсно любить і насолоджується цією ранньою порою. Мені б так…

- Навзаєм, — промовив я, і поспішив зникнути з дому, поки ще не прокинулася матір.

За кермом я відчув, як мені стає гірше. Стало занадто спекотно, хоча в машині працює кондиціонер. Почала боліти голова, але я не звернув на це великої уваги, бо мені треба було сконцентруватися на дорозі.

Доїхавши до відділку, залишив авто на стоянці, а сам направився до вже звичної для мене будівлі. Привітався зі всіма працівниками, які вже знали мене в обличчя й попросив, щоб для мене виділили кімнату для допитів. У іншого копа попросив, щоб мені привели декого, що вони зразу пішли виконувати. Я розвалився на кріслі, втомлено прикривши очі й масуючи скроні, щоб хоча б на трішки цей біль припинився. У цілковитій темряві я почув голос:

- Блейк? Воу, я не очікував побачити тебе тут. Ми ж говорили нещодавно. Більше я нічого не знаю, — промовив зразу Райлі Деймонд, коли побачив мене.

Я розплющив очі та побачив, як хлопця завів той самий коп, якого я і просив це зробити. Райлі хотів вирватися з його рук, але той лише штовхнув його у відповідь, щоб він сів навпроти мене. Розлючено глянув на цього мужика й кивнув, щоб він залишив нас наодинці. Коп зник за дверима, а Деймонд показово цокнув язиком, але послушно сів, знищуючи мене поглядом.

- Так чому я тут? Казав ще раніше, що я більше нічого не знаю!

- Тому що я твій адвокат і я тебе викликав, але розмова зараз буде не про це, — строго промовив я, ніяк не «сюсюкаючись» із ним.