Дозволь мені кохати тебе

12

Прокинулася зранку від шуму зливи за вікном. Уже десь зо хвилин десять дивилася, не відриваючи погляду туди, де капельки швидко повзуть вниз, переганяючи одна одну. Не поспішаючи, піднялася з ліжка, ліниво потягнулася й пішла у ванну. Треба привести себе в порядок, поки ще маю трохи часу до того, як за мною під’їде Тревор.

Остаточно прокинувшись під теплими струменями води, я обмоталася великим рушником та підійшла до коробок, які стояли біля шафи, щоб вибрати одяг.

- Чорт, як це незручно жити «на коробках», - простогнала я, перекладаючи декілька речей у шафу, щоб не заважали.

Одягнувши першу чорну спідницю, яку схопила, і білий светр, я спустилася на низ, щоб перекусити щось або принаймні взяти з собою. Проходячи повз вітальню, мене помітив тато й крикнув мені:

- Меган, підійди, будь ласка.

Ну чому він ще не спить? Чому йому так хочеться зачепити мене з самого ранку?

Я втомлено закотила очі й стиснувши кулаки, пішла до вітальні. Стала навпроти нього, склавши руки на поясі й прямо сказала:

- Щось термінове? Я спішу на пари.

- Я дізнався, що ти вчора була в матері. Чому ти мені не сказала? – запитав засмучено він.

Ох, це надовго…

Вдихнувши, я підійшла до крісла навпроти нього й сіла нога на ногу.

- Пробач, я забула попередити…

- Останнім часом я взагалі не впізнаю тебе, Меган, — продовжив тато навіть не дослухавши мене. – Що з тобою відбувається?

- Тато, це все складно пояснити, — повільно сказала я.

У мене спітніли долоні від страху. Я витерла їх об спідницю і продовжила:

- Останнім часом я дуже багато думаю, але нічого суттєвого не роблю. Хочу щось змінити, але у мене ніяк не виходить. Це жахливе відчуття, тато, і ти його ніколи не зрозумієш. Але я прошу хоча би довіряти мені.

Батько вперше співчутливо глянув на мене. Ніби й розлючений на мене так, що гірше бути не може, але й ніби жаліє мене. Це важко пояснити простими словами.

- Але тоді й ти вір мені, Мег, що ми з мамою хочемо для тебе якнайкраще, — промовив мені рідний й знову почав за своє. – І ми не змінили свою думку про те, що нам потрібно переїхати до Канади.

Я зрозуміло кивнула, але й додала:

- Невже ви сподіваєтеся, що там буде краще?

- Не знаю, — відповів чесно він, що я аж здивувалася. – Але варто спробувати, тому що таке місто, як Лос-Анджелес – руйнує нас із мамою від горя.

Різко піднявшись з крісла, я сіла біля тата на дивані й взяла його за руку. Він підняв на мене жалісний погляд, і я ледь стримала сльози. Але я мушу триматися заради них.

- А якщо таке місто, як Лос-Анджелес – мій порятунок?

Тато здивовано глянув на мене.

- Що ти маєш на увазі?

- Я не мала ніякого особистого життя в Торонто. У мене не було нікого, крім сім’ї. А тут змінилося все. У мене є друзі, які справді люблять мене…

- Хіба ці люди друзі тобі? Вони погані! – запевнював він, а я негативно махала головою.

- Можливо, на перший погляд, так здається, але коли ти пізнаєш їх ближче… Ти розумієш, що десь там, у глибині душі, вони чудові люди, які завжди допоможуть й врятують. Я знаю про що говорю, батьку.

- Я вірю тобі, Меган, — сказав заповітні слова рідний, які я так давно хотіла почути. – Але все одно благаю, будь обережною. Ти в нас одна...

- Обіцяю, — радісно промовила я й на радощах обійняла батька.

Він пригорнув мене до себе, поцілував у маківку й погладив.

Так виглядає щастя й полегшення. Я вже й забула, коли ось так говорила з кимось із батьків. По-справжньому, чесно й відкрито. Так, як і на мою думку, має говорити тато з донькою.

Почувся сигнал машини з двору. Ми з татом переглянулися.

- За мною приїхав Тревор, мені пора на пари.

- Гаразд, успіхів, — він спробував посміхнутися, щоби підбадьорити мене.

Я поцілувала його на прощання й забувши про сніданок, побігла до хлопця. Він чекав мене біля машини, відчиняючи дверцята переді мною.

- Доброго ранку, мила. Як спалося?

- Доброго, — усміхнулася я, слухняно сідаючи всередину. – Добре, але мало.

- Розумію, — розсміявся хлопець. – Які плани на сьогодні?

- Хочу нарешті піти поговорити з друзями Дженніфер. Сподіваюся, хоча б щось дізнатися. А що там із Кайденом?

- Він досі мовчить. Каже, що нічого не знає.

- Я маю план щодо нього, — сказала я, дивлячись у дзеркало, паралельно малюючи губи блиском. Тревор зацікавлено знизив бровою. – З ним поговорить Нат, а якщо ні, то я спробую переконати Лілі в тому, щоб вона взяла це на себе.

- Ти помирилася з нею? – запитав він, а я сумно захитала головою.

- Ні… Але якщо вона хоче витягнути Райлі, то мусить допомогти нам.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше