Дозволь мені кохати тебе

11

- Який у нас план? – запитав Алекс, тримаючи кермо та уважно дивлячись на дорогу.

- Спочатку потрібно поговорити з компанією Дженніфер. Це Кайл, Ребека, Лінда та інші, — запропонувала Наталі, обернувшись до нас пів обертом.

Ніколь скривилася й глянула на мене. Я закотила очі, перевівши погляд на мої нігті, оглядаючи їх.

- Добре, я поговорю з ними. Але тоді ти, Нат, береш на себе вашу компанію та Кайдена, а ти, Ніколь, групу Дженні та Олівію.

Нат кивнула, погоджуючись, а Ніколь витріщила на мене очі повного здивування.

- Олівію? З якого це фіга я маю з нею говорити?

- Ну ви ж були подругами, — припустила я. – Ти знаєш її манеру спілкування.

- Я до цієї стерви навіть на крок ближче не підійду, — прошипіла мені дівчина в обличчя.

Я поправила волосся та помітила, що поки Нат повернулася до Алекса, потрібно діяти. Нахилилася до неї ближче, щоб це почула лише вона:

- А заради Райлі?

Це зачепило її. Ніколь зціпила зуби, зверхньо глянувши на мене. Я знизила бровою й хитро посміхнулася.

- Яка ж ти хитра, Меган. Що ще я про тебе не знаю?

- Ой, все, — коротко і ясно відповіла я, розсміявшись.

Наталія знову повернулася до нас, почувши мій сміх. Я захитала головою й махнула рукою, показуючи, що все нормально.

- То що? Ми все вирішили?

- Ні, а що буду робити я? – втрутився в нашу розмову хлопець.

Я підсунулася ближче, промовляючи до нього:

- Будеш сидіти тихенько, бо ти взагалі ні в чому не винен.

- Я ж говорив, що хочу допомогти й мені без різниці винен я, чи ні. Тому, якщо щось буде потрібне – я поруч.

- Ми вже це зрозуміли, ванільний, — відповіла Ніколь, перекрививши свій голос.

Легенько штовхнула її в коліно, щоб думала про що говорить, але у відповідь вона лише показала мені язика.

- Мег, здається, це твоя вулиця? – запитала Нат, оглядаючи будинки.

Я визирнула у вікно.

- Так, — відповіла я, закриваючи долонями обличчя. – Ох, завтра на пари. Так не хочу, якщо чесно…

- Уже? Ти лише перший курс, далі ще гірше, - «заспокоїла» мене Нікі, а друга її перебила:

- Я вже й забула, як це ходити на пари. Після захисту магістерської я ще за книги не сідала, — радісно сказала Нат.

- На якій спеціальності закінчили? – запитав Алекс, акуратно припаркувавшись біля мого будинку.

- Міжнародна економіка. Ми всі були з однієї групи: я, Нікі, Райлі, Кайден, Олівія та ще декілька людей, яких ти не знаєш…

- Класні були часи, — перебила її Ніколь, сумно вдихаючи.

Наталія стримано кивнула, задумано відповівши:

- Були… Шість років пройшли занадто швидко, тому, Мег, насолоджуйся студентством поки можеш.

Я усміхнулася, почувши це. Завжди любила слухати чиїсь історії про минулі часи. Дуже цікаво дізнаватися про те, якими були ці люди, яких ти бачиш зараз, в минулому. Як мінялися, як росли…

- Я пригадую, як сам навчався в університеті. У мене ніколи не було такої компанії. Були одногрупники з якими я проводив більшість часу, але після закінчення ми перестали спілкуватися.

- А на кого вчився ти, Алексе? – запитала я, не кваплячись виходити з машини.

Він обернувся до мене й, усміхнувшись, відповів:

- Ти здивуєшся.

- Ну давай, я чекаю.

- Філософія.

Ми з дівчатами переглянулися, а потім одразу ж розсміялися. Це було зовсім неочікувано, справді.

- Я ж казав, — хлопець й сам не міг стримати усмішки. – Не вірите мені?

- Пробач, але це було дуже неочікувано, — сказала Наталі те, про що подумала і я.

- А чому саме філософія? – незрозуміло вигнула брову Ніколь, теж зацікавившись цим.

- Без поняття. Якщо признатися чесно, там було дуже нудно. Я шалено радий, що закінчив і сказав університету «до побачення». Не думаю, що хотів би повернутися назад. Все-таки те, чим я займаюся зараз, приносить мені більше задоволення.

- Особливо тут з нами, і з кримінальними справами. Прекрасний набір, — промовила я, схопивши до рук сумку. – Я вже тоді піду. Дякую, що підкинули.

- Завжди будь-ласка, — відповів Алекс, посилаючи мені повітряний поцілунок.

Я закотила очі та вийшла з машини. Наталія крикнула мені вслід:

- Якщо будуть якісь новини або питання, ми всі на зв’язку.

- Я знаю, Нат. Бувайте.

Машина поїхала дорогою далі, а я пройшла кам’яною доріжкою до будинку. Зараз знову вислуховувати від тата запитання про те, де я була. Я відімкнула замок ключем і увійшла всередину. Як я і казала, тато зразу з’явився в коридорі:

- Де ти була так довго? Чому до тебе не можливо додзвонитися?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше