Дозволь мені кохати тебе

8

Ми приїхали до будинку Тревора декілька хвилин тому. Зараз я сиджу в нього на ліжку й без поняття, з чого почати. Сам Тревор сперся об стіл, склавши руки на грудях, і весь цей час терпимо чекав на мою сповідь.

- Ще довго будеш мовчати? Ти обіцяла сказати правду, – запитав тихо він, а я тяжко вдихнула.

- Що саме тебе цікавить?

Хлопець нервово закотив очі, а потім знову розлючено глянув на мене. Сто відсотків, що навчився так робити від мене.

- Ти знаєш що. Чому ти поїхала в Лас-Вегас, не сказавши нікому ні слова?

Знову те саме. Здавалося, що мене скоро почне нудити від цього питання. А, можливо, вже нудить. Я ковтнула цей противний ком у горлі та промовила:

- Я вже казала чому. Хотіла відчути спокій. Це було моє свідоме рішення, Треворе.

- З ким? З Райлі? Який з ним може бути спокій, ти серйозно?!

- Але ж він тут ні до чого. Якби мені запропонував це хтось інший, я б також поїхала. Я не мала намірів залишатися тут, у Лос-Анджелесі, де все нагадувало мені про Дженніфер!

- Тоді чому Вегас, а не Англія разом зі мною?!

Мене збило з пантелику це питання. Здається, він сам не очікував, що сказав це вголос. Прокашлявся, а потім впевненіше продовжив:

- Ну а що? Потрібно було лише сказати мені, і я…

- Ти хоча б чуєш, про що говориш?! – перебила його я, не дочекавшись того, що він закінчить. – Англія – це інший континент! Хто б мені дав візу за декілька годин?

- Ну звісно, що ти зараз будеш знаходити відмазки, — сумно усміхнувся Тревор, відповідаючи на це.

- Я не розумію, у чому ти мене зараз звинувачуєш, щоб так ретельно допитувати.

Різко піднялася й підійшла до вікна. Втомлено опустила голову на підвіконня та стала очікувати на відповідь Тревора. Але той теж мовчав. Ми обоє заплуталися й не могли дійти консенсусу.

- Сам не знаю, Мег. Знаю, що ми вже не разом, але, чорт візьми, я досі відчуваю ревність. Я не хочу ділити тебе з кимось ще, бо досі маю почуття до тебе.

Напруга в нашій розмові зростала. Тревор присів навпочіпки на підлогу й витріщився на одну точку попереду, не знаючи, що сказати далі. Зараз я як ніколи розумію, що ми обоє зробили величезну помилку, що тоді, після нашого розпаду, не поговорили як слід. Я погарячкувала й теж провинилася. Зробила висновок, що вибачуся, але щойно дізналася про те, що Дженні загинула – світ навколо мене перестав існувати.

Я, піджавши коліна під собою, сіла навпроти нього.

- Якщо ти мав і досі маєш до мене почуття, то чому не був поруч зі мною в такий складний період для мене?

- Я був, Меган. Приїхав тоді, коли зміг. Ти сама не підпускала мене!

- Дженні загинула в ту ніч, коли була вистава. Ти знав це і все одно поїхав! Ти не був зі мною на її похоронах! Чому, якщо прекрасно догадувався, як мені важко?!

Голос, мій зрадник, затремтів. Мене дійсно цікавило це й мучило так довго. Хлопцю було так важко говорити, адже навіть мені в очі він не посмів подивитися. Його наступна репліка взагалі вивела мене з-під контролю:

- Зате Райлі був…

Я, не витримавши, грубо взяла його за підборіддя і, дивлячись йому в очі, сказала:

- А чи думав ти про те, що я хотіла бачити там тебе, а не Райлі?

Вираз його обличчя змінився. Тревор таки щось зрозумів. Він стиснув губи в одну лінію й почав кивати головою. Я трохи послабила свою хватку й погладила те місце на його щоці, де зробився слід від мого нігтя. Він не спускав із мене очей. Дивився саме так, як дивився тоді, коли ми зустрічалися. І мав рацію, коли казав про почуття, бо в його очах показувалася любов.

- Так само признавалася в коханні я саме тобі, Треворе. Ти став першим, кому я відкрилася, кого я полюбила так щиро. Чому ти цього не цінував? – хотілося виговоритися йому так, щоби він дійсно зрозумів, що втратив мене через свою ж помилку. – Визнай, що ти сам провинився! І не вини в цьому Деймонда.

- Я провинився, — зразу, не замислюючись, відповів він. – І прошу пробачення. Але чи маю я шанс далі боротися за тебе?

- Що? – незрозуміло перепитала я.

- Я хочу повернути тебе. Хочу, щоби ми дали ще один шанс «нам».

Як же мені боляче стало, коли почула це. Хлопець легенько взяв мене за долоню, а я аж здригнулася, не знаючи, що вчинити в такій ситуації. Не те, що я проти, але є одне «але»:

- Ох, Треворе… Я не готова ще до такого.

- Чому?

Він спитав це просто так, не очікуючи того, що я щось вчинила, але коли я опустила погляд вниз, його брови підскочили вверх від здивування.

- Що трапилося?

- Більше немає сенсу приховувати, — відповіла сумно я, розуміючи, що це кінець. – Я мушу дещо тобі розповісти.

- Що саме?

По тембру його голосу почула, що Тревор почав хвилюватися. Ніби наперед знав, що я скажу, але боявся промовити це вголос. Я набрала повні легені повітря й на видиху, як на автоматі, сказала:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше