- Давай, проходь, — сказав мені Тревор, відчинивши переді мною двері в кабінет.
Я трусилася, немов той нещасний листочок на дереві від сильного вітру. Долоні спітніли, а слух і досі відтворював крики матері. Не встигла присісти на диван, як Тревор уже подав мені стакан води та плед.
- Дякую, — прошепотіла я, невпевнено взявши стакан.
Він сів навпроти мене, уважно дивлячись на те, як я п’ю й дивлюся в сторону. Ми мовчали, не знаючи, що сказати одне одному після такого видовища.
- Вони мене вб’ють вдома, — сказала я, констатуючи факт.
Це було сказано самій собі, але Тревор почув і зразу помахав головою.
- Усе буде гаразд. Якщо ти розповіси їм усе, то вони зрозуміють.
- Ти сам віриш у сказане?
Тревор натягнуто усміхнувся лише куточками губ.
- Ні, але я ж мушу якось підтримати тебе.
- Ти майстер підтримки, Трев, — відповіла я, ще більше кутаючись у плед. – Мені ще не можна йти?
- А ти хочеш додому?
- Сама вже не знаю, чого хочу.
Скинула із себе плед та підійшла до маленького віконця, який відкривав вид на деякі тюремні камери й масивний стіл наглядача. Я ледь не зомліла, коли побачила, як до того стола жорстоко штовхнули Деймонда. Під їхніми строгими поглядами Райлі розлючено кидав на стіл усі свої речі, які були в нього в кишені. Це був телефон, ключі, пачка сигарет і гроші. Він не бачив мене, але найголовніше, що я побачила його в такому безвихідному становищі. Я похитнулася та схопилася за стіну, притиснувши руку до рота, щоби не закричати тим типам не чіпати Райлі. Тревор зразу підбіг до мене та став позаду, спостерігаючи за тим, що викликало в мене таку реакцію.
- Куди його ведуть? – запитала я, побачивши, як хлопцю знову заламали руки за спиною і повели геть з нашого поля зору.
- Мабуть, все-таки, його будуть тримати під вартою… - відповів неспокійно той, дивлячись їм услід.
- Що це означає? Його будуть тримати весь час тут? – викрикнула я, не вірячи словам хлопця. – Я мушу з ним поговорити!
Я впевнено ступила вперед, але Тревор перегородив мені дорогу, притримуючи за плечі.
- Тобі зараз ніхто не дозволить із ним говорити.
- Мені плювати, Тревор. Ніхто не має права так із ним поводитись, адже ніхто не довів його вину!
Знову спробувала вирватись, але й зараз мені це не вдалося. Тревор акуратно посадив мене на диван і накрив пледом, промовляючи.
- Залиш це мені, добре? Я спробую зі всім розібратися, а тобі потрібно відпочити. Зрозуміла?
Я через силу кивнула, погоджуючись на такі умови. Тревор, підбадьорюючи, легенько поплескав мене по плечу й пішов із кабінету.
Не знаю, скільки я чекала, пів години, чи навіть більше, але ці хвилини здавалися мені вічністю. Було таке враження, що я пройшла понад два кілометри лише від одної стіни кабінету до протилежної. Тревор ще не повернувся, а дівчат зовсім не було видно. Невже я залишилася тут сама?
Та ось рипнули двері, зайшов Тревор. Його погляд був похмурим, і він взагалі не наважувався подивитися на мене.
- Ну що ти вияснив? – запитала нетерпеливо я.
Він знизив плечима і відповів:
- Деймонда справді будуть тримати під вартою до суду. Принаймні зараз, тому що він уже встиг розбити ніс одному із поліцейських, — промовляв Тревор, а я на почуте закотила очі.
У цьому й весь Райлі Деймонд.
- Поки ми не знайдемо якогось підозрюваного, то нам нічого робити в суді, а ось Райлі треба придумати хороше алібі.
- Алібі в нього є, — зразу запевнила я, а Тревор звів бровою, очікуючи на мою відповідь. – Тоді ми на виставі були всі разом, ти ж це знаєш.
- А алібі щодо вбивства Еріка Ханта?
Я тривожно закусила губу, не знаючи, що відповісти. Склавши руки на грудях, Тревор сперся об стіну, обдумуючи щось.
- Це потрібно питати Кайдена. Він сто відсотків знає про цю ситуацію.
- Отже, треба чекати на його приїзд. А зараз… Ми нічим не допоможемо Райлі.
Змирившись, я кивнула і змахнула маленькі сльози на повіках. Догадувалась, що Тревор щось підозрює й хоче знати все, що було між мною та Райлі там, у Лас-Вегасі, але розповідати це йому я ще не готова. Та й не факт, що буду.
Піднявшись із дивану, я спитала:
- Відвезеш мене додому?
- Так, якщо ти, звісно, готова.
Я кивнула та пішла із кабінету. Не хочу більше тут затримуватися ні на хвилину довше. Тревор повільно вийшов за мною.
На дворі досі лив дощ. Попри це, я все одно вийшла під каплі й стала біля дверей машини. Хлопець підбіг і швидко відчинив їх переді мною. Я застрибнула всередину, поправляючи вже вогке волосся.
- Так давно не підвозив тебе додому. Зараз відчуваю таку ностальгію, — Тревор злегка усміхнувся, пристібаючи ремінь безпеки.