Частина 22

Богдан з самого ранку приперся до мене, щоб поговорити. Я навіть не могла думати про цю розмову, бо знала, що він як завжди буде плести свої дурниці. Ми вийшли на вулицю і сіли на лавочку біля хвіртки. Настрій в мене був на нулі. Тай Богдан здавався якимось задумливим, чи то сумним...

-Юля, я все знаю.-заявив він і глянув на мене поглядом повним жалості. Я ж відвела погляд десь на сусідський будинок. Аж дуже він мене в той момент зацікавив.

-Про що саме?-запитала я. Мало що він міг дізнатися.

-Про Володимира, який є твоїм нареченим і про Аліну. Ти ж через неї вчора захотіла додому?-я й не знала що відповісти. Дізнався так дізнався. Не буду я його вбивати за це.

-Можеш зберегти це все в секреті? Я не хочу, щоб всі про це знали.-проігнорувавши його питання, запитала я. А то знаю я, як люди в селі зараз буду дивитись на мене з-під лоба.

-Я то можу, але хіба це щось змінить?-я з нерозумінням його слів глянула на небо, а Бодя так і не зводив погляду.-Навіщо ти ховаєшся від Володимира? Тобі тепер нічого не загрожує.

-Я не хочу більше туди повертатись. Все таки, ти не все знаєш. Багато чого зі мною сталось ще до Володимира.-як важко мені зараз було говорити про нього.-Я втомилась від цього всього, а тут я спокійна і впевнена, що нічого мені не загрожує.

-А якщо він тебе знайде?

-Надіюсь,ти не здасиш мене?-я видавила з себе щось схоже на посмішку.-Богдане, я зараз не хочу це все згадувати і говорити про це. Тому, будь ласка, не починай цієї розмови.

-Добре. Але можу я ще дещо запитати?-я кивнула.-Що сталося з тобою ще до Володимира?-в пам'яті одразу виплила картина того вечора і того чоловіка. Я відчула, як на очах з'явилися сльози, але я не могла собі позволити плакати.

-Це не те, про що я можу так легко говорити.-відповіла я і швидко пішла до хати.

2 місяці по тому...

Сидівши на дивані я тримаю в руках газету, на якій роздруковане моє фото.
"Розшукується дівчина, яка зникла 3 місяці тому"-заголовок говорив сам про себе, а далі детально описана моя зовнішність і в чому мене бачили востаннє. Також номер Володимира і слідчого на ім'я Сергій.

Навіть не віриться, що після двох місяців пошуків вони ще й досі шукають мене. І бажають знайти мене навіть мертвою. Докори сумління з'їдали мене з середини. Я - егоїстка!

Ці два місяці я старалась забути про почуття до Володимира. Але я все одно сумувала за ним. Мені його не хватало, як повітря. Було важко засинати і просинатись з думкою, що, можливо, я більше ніколи не наважусь побачити його в живу, а так і буду слідкувати за ним через інтернет.

Я почула, як вхідні двері гримнули і в кімнату зайшов Бодя. Він виглядав стурбованим. Доречі про Бодю... Він всі ці 2 місяці тримав мою таємницю в собі і підтримував мене. Навіть сам повідомляв мене про якісь новини, які знаходив в інтернеті.

-Привіт. Ти вже бачила?-запитав хлопець.

-Бачила. І відчуваю, що скоро це все закінчиться.-я опустила свій погляд на свою руку. Згадався момент, коли Володимир в Шацьку надягав мені обручку на палець, як він цілував цю ж руку.

-Тобто? Ти подзвонила йому?

-Ні. Але я впевнена, що цього мені робити не треба. Хтось з наших односельчан вже це зробив.-а й справді, в газеті написано, що буде винагорода.

-І ти повернешся?-хлопець присів біля мене і зі смутком заглянув в очі.

-Я кохаю його. Досі кохаю.-відповіла я,важко видихаючи. Ці слова я змогла лише зараз добре осмислити і прийняти.

Бодя глянув на мене якось з розумінням, чи що і просто обійняв, даруючи підтримку. В кімнату тут же залетіла Леся з тією же газетою в руках.

-Чому ти не сказала?-почала говорити вона звинувачуючим тоном.

-Леся, заспокойся. Їй і так на душі паршиво.-вирішив заступитись Богдан, але здається, це її ще більше розізлило.

-Ти знав? Юля, я думала ми подруги, а ти мені навіть не розповіла нічого. Зате йому тут же доклала!-крикнула Леся і кинувши газету мені під ноги вийшла з будинку.

Тепер я вже відчуваю, як все помаленько йде шкереберть. Це наче останні розділи книги перед щасливим фіналом, або й не дуже щасливим. Хто його знає. Може, Володимир розізлиться на мене через те, що я йому скоріше не подзвонила.

-Юля, не бери собі до голови слова Лесі. Вона дуже ревнива навіть до подруг.-я через силу йому посміхнулася і знову почала перечитувати написану статтю.

Бодя ще посидів зі мною пів години, поки не прийшла бабуся. Я їй коротко розповіла про газету, про Лесю і про те, що можливо скоро по мене приїдуть. Бабуся серйозним тоном мені заявила, що якщо я не хочу повертатись, то вона не позволить нікому цього зробити. Я була вдячна цим людям. Вони всі ці 3 місяці підтримували мене не менше, ніж будь-хто інший. Я буду їм вдячна за це до кінця життя.

Після обіду я, як завжди годувала своїх кроликів. Так, саме моїх! Бо я їх дуже сильно полюбила. Такі пухнасті і маленькі, завжди любила її випускати на травичку і гратись з ними. Я наспівувала собі якусь мелодію, думаючи, що ж буде завтра.

Почувши, як рипнула хвіртка, я боялась обертатись назад. Я відчула його присутність. Він повільними кроками наближався до мене. Я чула як він важко дихає. І здається, все навколо завмерло в очікувані цьої зустрічі. Взявши себе в руки я закрила клітку кроликів і обернулася. Він стояв за декілька метрів від мене. Сльози зразу потекли, наче рікою. Я забула, як дихати, не могла і слова промовити. А він стояв і дивився на мене, ніби побачив щось захоплююче і в той же час біль відображався в його очах. Його обличчя виглядало стомленим, великі мішки під очима, непобрита борода, скуйовджене волосся. Він був вдітий в чорний костюм.

Ніхто з нас не наважувався промовити й слова.

Я стояла і плакала, а він так само стояв навпроти і дивився, в його очах читалося все, що тільки можна. Щастя, радість, біль, розчарування і навіть нотки злості.

Нарешті він наважився підійти до мене. Володя повільними кроками скоротив між нами відстань і обійняв так міцно, що я не мала чим дихати, але зараз це не важливо. Я швидко відповіла йому на ці обійми і заховала обличчя  в груди. Як же він гарно пахне! Цей запах рідної людини просто не передати словами. Нотки хвої змішані з запахом морської хвилі.