Частина 21

На наступний день я все ж таки попросила в Лесі телефон і зайшла в інтернет. Вона відійшла в кухню по чай,а я вбила в пошук "Володимир Атаманчук". І я не помилилась. Перша ж стаття про моє зникнення. Наступна про мої пошуки і про те, що я напевне вже мертва. Аліну затримали, але вона запевняє всіх, що не робила нічого зі мною. Смішно.

-Що шукаєш?-запитала мене Леся, сівши навпроти.

-Та так. Нічого такого.-я швидко закрила вкладку і віддала їй телефон.-Ось твоє плаття, дякую, що позичила.-я вручила їй пакет з сукнею і взяла з тарілки печиво.

-В суботу Бодя запрошував нас до лісу, він буде з друзями святкувати своє повернення.

-Не думаю, що я входжу в коло його друзів.-відповіла я Лесі, тому що ніякий Бодя мене не цікавив, а тим більше його друзі.

-Знаєш, я б сама нікуди не йшла. Я його терпіти не можу. Але як не як ми - колишні однокласники і це буде не гарно з моєї сторони. Там будуть всі наші однолітки з села.-вона благальними очима подивилась на мене.-Може, все ж таки, підеш?

-Ні.-заперечила я.-Я нікого не знаю, не думаю, що хтось буде радий моїй компанії.

-Ну ти ж моя подруга, тай Бодя з тобою знайомий і запрошує тебе. Якщо ти не підеш, то потім тітка Галя буде Марті Петрівна жалітись.-вона замовкла на хвилину, ніби обдумуючи, як би то мене ще вмовити.-Село - це коли всі один про одного все знаю, а ще тут дуже багато пліток. Це тобі не місто.

-Повір, мені начхати на ті плітки. Я ж сказала, що не піду.-я вже починала злитись, тому що не люблю коли мене вмовляють.

Ще трішки посидівши у Лесі,я направилась додому. Потрібно допомогти бабусі приготувати вечерю і погодувати кроликів.

-Бабусю, я вдома.-закричала я ще з веранди.

-Ой,як добре, що ти прийшла. До тебе якраз Бодя прийшов.-я зайшла на кухню і побачила хлопця, який сидів за столом.

-Привіт. Я прийшов запросити тебе в суботу до лісу святкувати моє повернення.

-Привіт. Дякую за запрошення, та я відмовлюсь. Не думаю, що це хороша ідея.

-Чому? Буде весело, шашлик пожаримо,картоплю.

-Вибач, але я не піду.-настояла на своєму я.

-Юлечко,-тут же втрутилася бабуся.-ну раз тебе запрошують, то іди. Не гарно відмовлятись.

-Ні. Я обіцяла вам допомогти поприбирати в хаті.-згадала я вагомий аргумент, але і він не змусив когось зупиняти.

-Ну Юль,ти ж приїхала відпочивати, а чим це тобі не відпочинок?Ліс,природа.-продовжував вже Бодя, а мене вже починало тіпати від злості. Ну раз я сказала ні, то навіщо продовжувати мене вмовляти?

Я глянула на бабусю, яка стояла і очима просила мене згодитись. Тоді глянула на Бодю, який був аж занадто впевненим,що я прийму його запрошення. Нехай. Але це лише для того, щоб бабуся не розчарувалась через мене.

-Добрее.-незадоволено потягнула я. Бодя одразу ж задоволено посміхнувся, а бабуся видихнула з полегшенням.

-Тоді я заїду за тобою в суботу в 2.-я кивнула і сіла за стільчик,а бабуся тим часом провела Бодю до хвіртки.

Як би мені не хотілось до цього їхнього лісу йти, але в мене просто вибору не було. Тай бабуся так дивилась на мене... Їй я відмовити ну ніяк не могла.

Але зараз я геть думати не хотіла про Бодю і про плани на суботу. Мене цікавила лише одна людина - Володимир. Мене шукають. Я ж думала, що ніхто такого кіпішу через моє зникнення робити не буде. Але не тут то було. І як це тепер виходить? Я жива, здорова, живу і ні про що не думаю, ну майже не думаю, а Володимир там, у столиці, шукає мене, переживає, напевне навіть не спить ночами, щоб хоч якось поєднувати роботу і мої пошуки. І зараз в мене таке відчуття, що я остання егоїстка. Може, ну його, взяти і подзвонити? Хоча б почути його голос, сказати, як я скучила, як кохаю його і як я хочу щоб він забрав мене і ніколи-ніколи не відпускав. Але скільки б я про це не думала, я не можу цього зробити. Боюсь. І все.

* * *
Субота прийшла якось дуже швидко. Аж занадто. Я знову позичила в Лесі одяг, бо в мене нормального не було. Лише біля дому ходила в старому одязі бабусі. Бодя заїхав по мене не в 2, а в 1. Тому що хотів щоб я йому допомогла ще все в лісі розкласти, щоб до приходу гостей все було готове. Я ніяк не хотіла залишатися з ним наодинці. Леся чемно відмовилась, а я, як сама крайня відмовитись не могла. І все чому? Тому щоб тітка Галя попросила в самої Марти Петрівни. Вони що, хочуть нас звести? А то я не розумію їхніх замислів.

-Приїхали.-сказав Бодя і я нічого не сказавши вийшла з машини.

Між деревами стояла хатинка. Стіни були сплетені з гілочок, дах накритий шифером, дверей тут не було, а в середині був великий стіл і навкруги лавки, обкриті клійонкою. Ну не погано. Бодя відкрив багажник в своєму Жигулі і ми почали все витягувати звідти. Те, що я бачила в пластикових корзинках, здається було ще з минулого свята. Але, надіюсь, що салати і канапки зробили свіжими. Хоча б це.

-Не бери важких ящиків, краще дістань з-заду пакет з пласиком.-я зробила як сказав хлопець і дістала пластикову посуду. Повинно нас бути десь 20 людей.

-Чому ми так скоро приїхали, це ж лише 5 хвилин роботи?-запитала я, тому що глянувши на ті корзинки, які нам потрібно лише відкрити - мене охоплювала злість.

-У тебе й так справ не було. То чого ти возмущаєшся?-зі смішком запитав в мене хлопець.

-А звідки тобі взагалі знати, чи є в мене справи чи ні?-провжувала далі я. Терпіти цього нахабу я точно не збиралась.

-Марта Петрівна сказала.-впевнено відповів він. А я в цей момент хотіла просто розвернутись і піти.

-А мене ти спитати не думав? Може, я хотіла кудись сходити?

-Я просто хотів тебе краще пізнати.-тут же здався хлопець, побачивши мій не надто добрий погляд.

-Я, здається, вже тобі казала, що не збираюсь з тобою тісно спілкуватись. Чи тобі з першого разу не зрозуміло?-я вже перейшла на крик, сама того не розуміючи і лише одним поглядом готова була його вбити.

-Чого репетуєш? Думаєш, приїхала з міста і ми тут тобі всі не рівня?-тут же розізлився хлопець.-Я знаю, що вам - міським,цікаві тільки гроші, але ж не настільки!