Частина 20

                               Ільченко Юлія

"Чому ж так боляче навіть очі розплющити?"-це перше, що прийшло мені на думку, коли я прийшла до тями.

Все ж я відкрила очі і навколо побачила лише високі дерева і кущі. Сили не було навіть встати, все тіло до жаху боліло, ніби мене лупцювали зі всієї сили, хоча, напевне так і було. Точно не скажу. Все, що я пам'ятала, це лише того чоловіка, який приложив мені тканину до рота, і це все. Я знайшла сили і  так-сяк встала, тримаючись за стовбур дерева. Я була в лісі. Розпач. Як мені вибратись звідси?

Я оглянула місце, де я щойно лежала, в надії знайти свою сумочку з телефоном, але цього я не знайшла. Я не знала, що мені робити, в яку сторону йти, я просто почала плакати,хоч і з часом зрозуміла, що сльози мені тут не допоможуть.

Я повільно йшла, якщо це можна назвати ходою, в незнайомому мені напрямку в надії побачити хоч одну живу душу. Я приблизно розуміла, який маю зараз вигляд, тому що синцв на руках, ногах і навіть на животі говорили самі за себе, ще я доторкаючись до лиця відчула засохлу кров на лобі. Кому ж я так жити заважала? Хоча, на це питання відповіді шукати довго не треба. Аліна. Вона мені обіцяла "хороше" життя, ось тепер і маю. Про Володимира думати взагалі не хотіла. Знала ж, що чоловікам довіряти не треба і взагалі, триматись від них подалі. А тим більше, якою ж потрібно бути дурепою, щоб почати стосунки з розвединим чоловіком. Я прекрасно знала про Аліну, і яка вона "цікава" особистість. Знаю, зараз я не маю права засуджувати всіх чоловіків в світі, а тим більше - Володимира, але така вона, чиста правда. Аліна через свої ревнощі ледь не відправила мене на той світ, диво взагалі, чому вона просто не приказала мене застрелити або кинути з моста.

Я повільно спустилася по дереву, тому що ноги мене не слухались, а все тіло ломало від болю. Я вже була готова тут сидіти і чекати, поки мене вовки з'їдять, якщо вони тут є. Але людські голоси, які було чути, здається, зовсім не далеко змусили мене через силу піднятися на ноги і йти за звуком. Коли я побачила 2 чоловічі постаті, то пришвидшила свою ходьбу, хоч і так ледве перебирала ногами. Чоловіки, почувши, як я перебираю ногами, обернулися і побачили мене. Я вже не могла стояти, але стовбур дерева ще допомагав хоч якось втриматись на ногах. В голові вже паморочилося, а ноги підкошувалися.

-Допоможіть!-хриплим голосом сказала я, перед тим, як знову втратити свідомість.

* * *

Повільно розплючуючи очі, я боялась бачити де я зараз і взагалі, що зі мною. Наді мною схилилась незнайома мені старенька бабуся з хорошими рисами обличчя,хоч і вже зі зморшками.

-Ну нарешті ти прокинулась.-лагіно сказала бабуся і погладила мене по голові.

-Де я?-запитала я все ще таким хриплим голосом.

-Ти в нас вдома, я тебе привіз сюди, бо не знав що з тобою робити.-обізвався старенький чоловік і усміхнувся. Я його впізнала, це він тоді стояв у лісі в такій зеленій формі.

-Дякую вам.-сказала я і глянула спочатку на дідуся, а тоді на бабусю.

-Дитинко, тобі потрібно в лікарню, тебе дуже сильно побили.-обережно сказала бабуся.

-Мені не можна в лікарню. Я не хочу, щоб мене знайшли.-мої очі наповнились сльозами, а руки почали тремтіти.

-Хто тебе так побив?-серйозно запитав чоловік.

Я й сама не могла дати точну відповідь на це питання. А пояснювати всю ситуацію від початку до кінця, мені сил не хватить.

-Колишня дружина мого нареченого найняла людей і вони...це зі мною зробити.-тихо сказала я, глянувши на руку, де ще донедавна була каблучка.

-Давай ми повідомимо твого нареченого.-запропонувала бабуся.-Ти пам'ятаєш його номер?-я заперечно похитала головою і сльози потекли по шоці.

-Ні, я не хочу.-тихо сказала я, але старенькі змогли це почути.

Вони переглянулись, ніби без слів розмовляли і приймали правильне рішення. Тоді чоловік вийшов з кімнати, а жінка знову погладила мене по голові. Вона довго дивилась на мене з жалем чи то з болем, ніби ми знайомі вже багато років.

-Поживеш у нас, поправишся, а тоді якось вирішимо твої проблеми. Добре?-вона посміхнулася так по-рідному, що мені на душі зразу ж стало тепло.

-Дякую вам.-нарешті відповіла я.-Мене Юля звати. А ви...

-Мене звати Марта Петрівна, а мій чоловік - Іван Павлович, він лісник.-представилась мені жінка.-Юля, звідки ти?

-З Києва.-коротко відповіла я.

-Далеко ж тебе вивезли. Від нас до столиці десь 300 кілометрів.-в мене очі,напевне на лоб полізли. Ну нічого не скажеш, Аліна добряче постаралась. Інтересно, а мене зараз хтось шукає?

Проходили дні, тижні і я вже почала звикати до цього маленького села біля лісу, до бабусі та дідуся, так вони просили мене називати. Моє лице вже встигло загоїтись, а синці по всьому тілу пропасти. Не можу передати словами, що я пережала, коли мене до смерті боліло все, що тільки можна. Сільський фельдшер настоював на тому, щоб мене відвезли в лікарню, але я вперто ігнорувала його рекомендації і мучилась ще довго.

Коли я вже змогла ходити, я почала допомагати Марті Петрівна з господаркою. У них є корова, поросятя, милі кролики, кури і собака з котиком. Таке господарство було у кожному домі цього села, адже село маленьке, а люди виживають, як можуть. Великий плюс - це те, що все домашнє, корисне і без всяких хімікатів. Я навіть допомагала картоплю копати, хоч це і виявилося складно.

Ще я познайомилася з однієї дівчиною, вона працює в магазині і живе по сусідству з нами. Її звати Леся, вона інколи заходить до мене, тому що всі її подруги виїхали в місто, а вона залишилась тут, бо маму не хотіла залишати саму.

Одним словом, таке спокійне життя мені дуже подобалось, хоч і минуле ніяк не відпускало мене. Володимир часто приходив мені в сни. Так хотілось взяти телефон і подзвонити, почути його голос, але страх за своє життя зупиняв мене і утримував від цього бажання.

Сьогодні ми збиралися в гості до сусідів, тому що їхній син повертається з армії і в честь цього вони роблять велике свято. Для мене це все трохи дивно, але з іншої сторони цікаво. Леся позичила мені свою сукню, яка ідеально на мене сіла,тому що у нас був один розмір. Я не хотіла сильно вибиратись, тому волосся просто зловила в низький хвіст, а макіяж взагалі не робила. Після обіду ми пішли в гості. Дім у сусідів був трішки більший, ніж наш, тому пів села людей легко помістилось у великій кімнаті, де столи стояли буквою "П". Я з Лесею сіли разом, тому що сидіти між старшими людьми нам буде не так вже і весело. До нас відразу підсіла дівчинка років так 15-ти,вона молодша дочка наших сусідів,а також сестра хлопця, який прийшов з армії.