Частина 5

Перші гарячі сльози покотились по щоках. Чоловік вже напевне зрозумів мою реакцію, тому його очі забігали по всьому приміщені. Володимир доторкнувся рукою до плеча.

-Юля, що з тобою?

-Це той чоловік...-промовила я і прикрила рот рукою.

Зараз хотілось кричати, кричати так, щоб всі навкруги відчули мою біль.

Тим часом той чоловік кинувся втікати, довго не думаючи, Володимир побіг за ним. Все ж таки зрозумів, що я мала на увазі.

Мої руки трислись, серце вистрибувало, тіло було наче ватним, не хотіло мене слухати і я впала на землю. Але свідомості не втратила.

Це було занадто, побачити людину, яка місяць тому тебе згвалтувала. Він був так близько...

Через декілька хвилин, а може не через декілька почулися звуки серен. Володимир підбіг до мене і підняв з холодної землі.

-Юля, заспокойся. Це він з тобою вчинив таке?-обережно запитав Володимир.

Я почала ще більше плакати і моя відповідь була зрозумілою.

До нас підійшов поліцейський.

-Вам потрібно проїхати у відділок для здачі свідчень.

-Юля, ти зможеш?-я миттю взяла себе в руки  і кивнула.

Володимир допоміг мені дійти до машини і завівшо мотор, виїхав з парковки.

Не знаю, що зі мною коєлось. Якась нова хвиля страждань і сліз. Зараз, згадавши той вечір мені хотілось знову померти і покинути цей світ.

В поліцейському відділі я знову взяла себе в руки, забула думки про смерть і чесно відповідала на питання поліцейському. Володимир постійно був поряд і деколи встрягав в розмову.

-Нанесення тілесних ушкоджень...-повторив поліцейський і записав щось на паперах.

-Це не все...-невпевнено сказала я.

Володимир уважно дивився на мене, поліцейський з цікавістю. Я глянула на Володимира, тоді опустила голову.

-Він мене згвалтував.-сказала я і відчула, як камінь з серця відпав.

-Юля, ти чому скорше в поліцію не пішла?-почав критикувати мене Володимир.

-Коли це сталось?-запитав поліцейський.

-6 липня, близько дванадцятої ночі, я поверталась з роботи.-сказала на одному диханні я.

-Ваш чоловік правий, чому ви одразу не прийшли в поліцію? Місяць цілий пройшов.-зауважив поліцейський.

-Він не мій чоловік.-виправила я.

Поліцейський лише прискіпливо поглянув на мене і сказав, що я можу йти. Ось така в нас поліція...

Володимир дорогою дивився на мене з жалістю, зі співчуттям. А я старалась стриматись, щоб не заплакати. Ком так і стояв у горлі.

Вдома я зразу зайшла в свою кімнату і дала волю сльозам. Плакала тихо, але все в середині стискалось.

Я підійшла до вікна, впевнено відсунула шторку і відкрила вікно. 9 поверх. Начхати хотілось мені на все. Зараз найдужче я бажала смерті. Вже вкотре... І здається, нічого і ніхто не помішає мені. Підсунула стільчик ближче до вікна і вже стояла на ньому. Глянула вниз. Лячно. В голові запаморочилось, в очах потемліло. Зробила крок на підвіконня. Гарячі сльози заливали моє обличчя. Спогади про ту ніч змусили зробити ще один крок і опинитись на підвіконню.

Двері ризко відчинилися. В кімнату зайшов Володимир і перелякано глянув на мене.

-Не підходь!-крикнула я.

-Юля, злізь звідти!

-Зробиш ще хоч крок, я вистрибну.

-Ну навіщо тобі це? Хіба смерть це самий легший вихід?

-Так. І ти постійно мені мішаєш нарешті покинути цей світ!

-Юля, злізь, не роби дурниць.-благав мене чоловік, але так і стояв на своєму місці.

-Я не можу жити з таким. Мені важко навіть дихати.

-Я розумію тебе, але постарайся забули про це. Почни життя з чистого аркуша.

Я не стала більше слухати і повернулась до вікна. Закрила очі і зробила маленький крок...

Я миттю опинилась на землі. Володимир сильно стиснув мої руки.

Я почала кричати від болю, плакати від спогадів. Зі мною робились якісь незвичні речі.

-Відпусти!-кричала.-Чому ти лізиш в моє життя? Чому я не можу спокійно померти?

-Юля, заспокойся! Ти молода жінка, в тебе все життя ще попереду. Кому стане краще від того, що ти помреш?

-Мені! Мені стане краще!

-Заспокойся!-Володимир потрис мене добряче і я змогла оговтатись.

Я швидко опинилась в обіймах Володимира. Він гладив мої коси і плечі,заспокоював. Я продовжувала ридати, але нічого не говорила.

Провівши так досить багато часу, я заспокоїлась. Одна половина мене була спокійною і змирилась з долею, а інша так і жадала смерті. Це був наче істеричний зрив. Зі мною такого ніколи не було, навіть після того випадку.

В ту ніч, коли це сталось, я поплакала і просто закрилась в собі. Постійно думала лише про смерть і бували моменти, коли я ладна була в ту ж мить скоєти самогубство.

Пройшло декілька днів і мені ставало краще. Володимир постійно ходив за мною, щоб я не накоїла чогось. Працювали ми вдома, він старався завалити мене роботою,щоб я не думала багато. Найняв мені психолога, хоча я і протестувала. Цей чоловік приходив тричі на тиждень і кожен раз говорив одне і теж. Запитував дурнуваті речі, переконував мене що я не одна стала жертвою такого. Потім, після сеансу закривався з Володимиром в кабінеті і про щось розмовляли, я не вникала в це, до сьогоднішнього дня. Після сеансу я вирішила піти на кухню і попити води. Двері в кабінет Володимира були привідкриті, лише через маленьку щілину можна було почути і побачити щось.

-Розумієте, вона забуває про цей інцидент, закривається в собі, а коли проявляється щось, що змушує про це згадати, вона зривається. В неї бувають зриви і під час них вона може накоїти біди, вбити себе. Тому що вона не може уявити, як їй жити з таким. Вона навіть думати не хоче про інше.-мудро говорив лікар.

-Що ж зробити, щоб вона забула про це і більше не було тих зривів?

-Знайдіть для неї якесь цікаве заняття, хай вона багато працює, щоб у неї не було часу навіть подумати про щось інше.

-Добре, це не важко. Але якщо це не подіє?-запитав Володимир.

-Їй потрібна любов і підтримка. Вона якось розповідала, що в неї немає рідних і близьких людей. А ще мені здається, що в неї були стосунки з чоловіком, який зробив їй боляче. Тепер вона не довіряє чоловікам, і взагалі, нікому.