Частина 1

Зранку я прокинулася зовсім в не відомій для себе кімнаті. Розкривши добре очі я роздивилась її. Виглядала досить дорогою і зовсім не була схожа на мої попередні однокімнатні квартири в яких мені доводилось жити. Важкі штори прикривали денне світло, я лежала посередині на великому двохспальному ліжку, по боках якого стояли дуже гарні приліжкові тумби. Недалеко стояла шафа для одягу і шикарний туалетний столик з великим дзеркалом. Я згадала вчорашні події і зрозуміла, що зараз знаходжуся в будинку цього чоловіка. І чого він тільки мене сюди привіз? Я акуратно піднялась з ліжка і попрямувала на вихід. На щастя я була в своєму одязі, тільки без куртки.

-Привіт. Ти прокинулась?-якось дуже радісним голосом запитав чоловік.

"А що не видно, що я прокинулась?"- промайнуло в голові.

-Я мушу йти, де моя куртка?-я була хотіла  зникнути звідси як можна скоріше.

-Еее, ні.-чоловік здавався якимось серйозно налаштованими.

-Що значить ні? Яке взагалі мали право мене сюди вести?-я перевелась на крик, але не забувала звертатись до нього на <ви>.

-Що б ти робила, коли тобі на дорогу вибігла якась пожевільна, яка хоче померти? Я не хочу стати вбивцею. Так що або по доброму мені все розповідаєш, або я викликаю поліцію.-нахабно процідив чоловік.

-В мене все добре.

-Серйозно? А твої синці говорять зовсім інше.

-Чому ви розглядали моє тіло?-обурилася я.

-Я не розглядав, просто нечайно помітив з-під рукава. Але не сумніваюся, що вони і по всьому тілі є.-я з соромом опустила голову.

Треба ж було кинутись під машину якомусь ненормальному і тепер розказувати про свої проблеми наче це давно знайома мені людина і взагалі, сама ближча.

-Я не повинна розповідати вам про свої проблеми.-з надією процідила я.

-Тоді вам доведеться розказати це поліції, а тоді може й психологу.-я істерично засміялась.

-В мене немає грошей на психолога. І взагалі, чому я повинна вам це розповідати?

-Тому що я зможу тобі допомогти. Це, як припущення.

-Не думаю, що знайдеться рішення до моєї проблеми.-я згадала про того чоловіка і від спогадів скривилась.-Просто відпустіть мене і забудь про те, що сталося.

-Я не можу. Совість не позволяє.-чоловік поводився якось занадто спокійно, від чого мене ще більше трисло.-Ти присаджуйся, поснідай, подумай добре чи ти хочеш розповісти все мені чи все ж таки поліції?

-Це шантаж.

-В житті всяке трапляється. Але як би там не було, я - людина порядна і не став роздувати з цього велику проблему, хоча легко міг зробити все, щоб ти більше не змогла щось таке утнути.

-І як же?-поцікавилася я.

-Це не важливо. Так що ти будеш пити? Чай, кава, капучіно, вода?

-Останнє.-я не мала ніякого бажання спілкуватись з цим чоловіком.

-Ну воду так воду. Доречі, як тебе звати?

-Юлія.-коротко відповідаю і получаю свій стакан з водою.

-Дуже приємно, Юлія, я Володимир.

"А я й не запитувала." -подумала я, але все ж таки прикусила язика.

Мій живіт в цей час видав страшні звуки, які означали голод. Я ж навіть не пам'ятаю коли їла в востаннє. Мій новий знайомий з переможною посмішкою усміхнувся і простягнув баночку йогурту і порізані фрукти. Від цього мій живіт ще більше почав бурчати.

-Скільки ж ти не їла?-здивовано запитав Володимир.

-28 днів, ой, тобто вже 29.-вирвалось в мене.

Чоловік якось жалісно на мене подивився, напевне подумав, що у мене немає грошей на їжу,але це не так. Хоч і зарплатня продавщиці була мізерною, але я була в змозі заплатити оренду кімнати і цілий місяць коштувати мівіну.

-Ого, все так точно.-нарешті прокоментував чоловік.-А де ти навчаєшся чи працюєш?

-Скорше всього, вже нігде. Я не з'являлася на роботу всі ці дні.

-Дивна ти якась. Ну добре, а де ти живеш, де твої батьки?-продовжував допитуватись чоловік.

-Тепер і житла у мене немає. А батьки померли 3 роки тому.-не знаю чому я це сказала, але якось вирвалось. Знову прикусила свого язика і пообіцяла, що мовчатиму.

-Стривай, то ти вже не студентка?-я відкрила рота від такого запитання.

-Ви знущаєтесь з мене? Яка я вам студентка?

-Та виглядаєш так, тай звертаєшся на ви, я думав, ти набагато молодша за мене. То скільки тобі?

-26. А ви що, вже настільки старі?-поцікавилася я і продовжила наминати фрукти з йогуртом.

Здається, смачнішого я нічого не їла.

-Мені 34. Але скажу чесно, думав тобі десь 18-20.-я не відповіла на це.-То може розкажеш що це з тобою таке сталося?-він вказав на мої руки, на яких виднілись синці.

-Ні.

-Чому? Я ж справді можу допомогти, а ти як мала дитина закрилась в собі.

-Ви - не знайомий для мене чоловік. Я і так забагато інформації вам надала. А тепер, позвольте, я піду.

-І куди ти підеш? Сама ж сказала, що не маєш де жити?-я згадала про це.

-Хоча б речі з квартири заберу, поки хазяйка їх в мусорку не викинула. Там, між іншим, багато цінного для мене.

-Чудово, тоді їдемо. Заодно і покажеш де ти жила.

Я зовсім не зрозуміла такої нахабності чоловіка.

-Я вас не просила про послугу. Сама якось доберусь.-вихопилось в мене.

-Ти думаєш я відпушу тебе після того, як ти ледь мене вбивцею не зробила? Марно надієшся.-хмикнув Володимир.-Поживеш поки що в мене, а тоді я допоможу тобі з роботою.

-З чого б це?-якось не довірливо запитала я.

-Просто хочу допомогти!-старався донести до мене чоловік, але я все одно не розуміла такого.

Старатись щось доказати цьому Володимиру було марно. Тому дорогою я мовчки спостерігала у вікно та інколи підказувала куди потрібно повернути. Нарешті доїхавши до цього пошерпаного старого будинку я вийшла з машини і оглянулася. Ця дорога машина сюди зовсім не вписувалася.

-Я піду заберу речі.

-Я з тобою.-я зовсім не хотіла такого, адже старенькі бабульки знайдуть ідею для розведення нових пліток, коли я проведу цього чоловіка в квартиру.-Не смій перечити.-наказав чоловік.

Я лише мовчки піднялась сходами (бо ліфтом тут і не пахло) на 2 поверх і зайшла в свою квартиру, у якій були відкриті двері. Я вже знала, що там хазяйка, вона напевне вже всі пої речі в мусорні пакети запакувала.