Таксі приїжджає не одразу. Я встигаю відморозити щоки й відчути оніміння пальців ніг. Хочеться якнайшвидше дістатися додому й залізти під ковдру. На мобільному близько тридцяти пропущених від Стаса та ще десяток повідомлень. Їх я не ризикнула навіть відкрити.
В автомобілі я майже миттєво зігріваюся. Коли доїжджаю додому, стає навіть спекотно. Про те, що я щойно пережила, намагаюся не думати. Фіксую увагу на автомобілях, які проїжджають повз, і вітринах магазинів. Це допомагає. Додому я приїжджаю спокійна, з чітким розумінням, що робити далі.
— Ти де була? — налітає Стас із порога.
Він схвильований. Помічаю в його руках одразу два телефони. За спиною крутиться Настя, теж схвильована.
— Я встиг вибити номер Ізмайлова, але він мені так і не відповів! — гаркає. — Якого хріна, Олю?
— Стасе! — обурююся. — По-перше, що за тон? По-друге, ти хіба не отримав смс, що я в безпеці?
— Ти написала, що з Ізмайловим. Це, на твою думку, безпека?
— Так, це безпека. Я жива і здорова. Ще питання будуть?
Коли я їхала додому, сподівалася, що мене зустрінуть рідні стіни та люблячі люди, але ніяк не очікувала «такої» зустрічі.
— Де Тимофій? Ми, мабуть, поїдемо на квартиру.
Після моїх слів погляд Стаса трохи пом’якшується. Він мовчить і вже спокійно просить:
— Не треба нікуди їхати, вибач. Я просто… перехвилювався. Тимофій уже спить.
— Так, я розумію, але ми все ж таки краще поїдемо.
Я швидко йду до сходів, щоб піднятися на другий поверх. Перш ніж зробити крок на сходинку, повертаюся до Стаса:
— Відклич юристів, будь ласка. Не потрібно нічого перевіряти та перераховувати за податками. Я завтра ж сплачу борг і куплю квитки. Сподіваюся, післязавтра можна буде полетіти. Свята минули, вихідні не скоро, сподіваюся, банк зарахує гроші одразу.
— В сенсі? Ти зібралася їхати?
— Давно час, — знизую плечима й починаю підійматися сходами.
Стас не залишає мене, підіймається слідом, заходить у кімнату й зачиняє за собою двері.
— Розкажеш, що сталося?
— Про що ти? — ковтаю.
Поки Стас не поспішає відповідати, дістаю із шафи валізу й починаю складати речі.
— Олю… що сталося?
— Ти знав, що він одружений?
Дивно, навіть голос не тремтить. Не виключено, що це просто шок від того, що відбувається. Мине час і мене обов’язково накриє. Не може все, що сталося сьогодні, минути безслідно.
— Знав.
Стас зітхає, а я раптом відчуваю безсилля. Опускаю руки, роблю глибокий вдих і сідаю на край ліжка. Знав.
— І чому не сказав?
— Оля…
— Ні, правда? Чому?
— Це що — важливо? Яка різниця?! Ти сказала, що не збираєшся йому говорити!
— Я не збираюся, — киваю.
Але від помилки це мене не врятувало. Прикриваю очі. Хочу залишитись наодинці, повертаюся до Стаса.
— Вийди, будь ласка.
— Нумо поговоримо, — пропонує. — Ти скажеш, що сталося.
Розповідати Стасові про те, що віддалася Макару прямо в його кабінеті, поки відключили світло, я, звісно, не збираюся. Хитаю головою, даючи зрозуміти, що розмови не буде. Я просто не вважаю за потрібне розповідати. Рішення я прийняла дорогою додому. Сплатити податок, купити квитки, поїхати й забути. Усе дуже просто.
— Гаразд, поговоримо завтра, — пом’якшується Стас.
Я погоджуюсь, хоча розмовляти не збираюся. Я дівчинка доросла, можу вирішувати за себе.
— Макар тепер має твій номер, — кажу братові в спину. — Заблокуй його. І за жодних обставин не давай мій. І не кажи, де я.
— Ти не скажеш, що сталося, так?
— Просто зроби так, як прошу. Я не хочу його бачити. Ніколи більше.
Більше брат не ставить запитань і виходить із кімнати, тихо зачинивши за собою двері. Я ж повільно збираю речі, застібаю валізу. Душ приймати немає сил, тому скидаю одяг і залажу під ковдру. Кілька хвилин грію холодне ліжко, зіщулююсь від холоду і… відчуваю його запах. Він і досі на мені. На шкірі, у волоссі, під нігтями. Я прикриваю очі й бачу перед собою наші сплетені тіла.