Глава 10

— Повернулися! Тимоша, мама приїхала! — кричить Настя, помітивши, що ми зі Стасом йдемо в дім.

Я зітхаю. Як би і їй не дісталося за те, що вона знайшла для мене саме Ізмайлова.

— Ви вже все? — одразу ж питає вона в чоловіка. — Діти хочуть грати в сніжки й ліпити сніжну бабу. Ти обіцяв їм.

— Іди нагору, — похмуро вимовляє він. — Розмова є.

— Стасе…

Я хапаю брата за рукав. Ось навіщо ця розмова? Настя ні в чому не винна, вона в нашій сім’ї нещодавно, всіх таємниць не знає. Та що там! Вона навіть із нашими батьками так і не познайомилася. Навіщо її відчитувати?

— Я розберуся, — кидає мені і йде за дружиною нагору.

Мене відвертає Тимофій. Він із розбігу врізається в мене та обхоплює руками.

— Що сказав лікар? — запитує, задерши голову вгору.

— Доведеться з тиждень походити так… синці незабаром зійдуть, пластирі носитиму ще довго.

— І ми не підемо до кафе?

— Підемо, звісно, тільки коли синці зійдуть, гаразд? А поки що я попрошу дядька Стаса зводити тебе до кафе.

— У мак?

— Ні, у мак ти підеш за тиждень. Попри те, що ми відпочиваємо, режим не порушуємо. Мак у нас раз на місяць, ти ж пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — буркоче Тимофій. — Шкідливе там всіляке…

За хвилину з-за рогу вибігає Даня, а слідом за ним іде Лєра з коляскою для прогулянок.

— О! Ви вже приїхали? А Настя куди поділася?

Я згадую про Настю і прошу подругу приглянути за Тимофієм і Данею. Сама йду в дім, знімаю взуття й верхній одяг та йду на другий поверх. Біля кабінету, який раніше належав батькові, зупиняюся.

— Слухай, всоте тобі говорю — я нічого не знала. Та і звідки? Ми просто знайомі з ним, тому що я консультувалася після пологів Дані.

— Про що це ти консультувалася?

— Господи, це важливо?! — обурено запитує Настя.

Я вирішую втрутитись, але зупиняюся. Якщо хтось і зможе приборкати Стаса, то лише вона.

— Стасе, — уже більш примирливо каже Настя. — Я ж казала тобі, що після пологів Дані консультувалася з приводу підтяжки грудей. І нещодавно ходила на візит, ти забув?

— Пам’ятаю, — буркоче брат. — Ти не казала, що це Ізмайлов.

— Ти імені не запитував. Він найкращий лікар у нашому місті. Звісно, коли постало питання про те, щоб накласти шви на обличчя, я згадала про нього.

— Ти гадки не маєш, через що пройшла моя сестра через нього.

— Ти ніколи не розповідав, — відрізає Настя. — Я розумію, це ваші сімейні справи, я в них лізти не маю наміру, але й мене звинувачувати ти не маєш права.

— Я не звинувачую…

Слідує пауза, під час якої я трохи відходжу від дверей. Підслуховувати погано, але я не можу просто залишити Настю. Стою в очікуванні. Якщо брат накинеться зі звинувачувальними промовами — влізу.

— Оля через багато пройшла й без Ізмайлова, правда? Пережила смерть батьків, сама мало не розпрощалася з життям. Макар просто її колишній, Стасе. Стільки років минуло.

— Він не просто її колишній. Тимофій — його син.

Реакцію Насті я не можу побачити, але чую тяжке зітхання й щось схоже на «Ох!»

— Він не знає про це, правильно? — уточнює Настя.

— Не знає.

— Не вважаєш, що він має дізнатися?

— Навіщо це?! — обурюється брат. — Оля без нього чудово ростить сина. Уже шість років справляється. Нема чого йому знати. Сестра в іншій країні живе, їм там буде краще.

— Та що ти? — уїдливо відповідає Настя. — Тобто ти зрадів би, якби я приховувала Даню ще кілька років?

— Ти інше…

— Звісно! Де ж твоя чоловіча солідарність, Лебедєв? І чому ти лізеш у її життя? Оля не скаржилася на те, що її зашивав Макар, із клініки не втекла. У чому проблема?

— Вона не впорається, якщо він знову розіб’є їй серце.

— Може, припиниш лізти в її життя? Вона доросла жінка, така сама, як я й Лєра, дай їй спокій, нехай вирішує за себе сама.

Я видихаю і йду, спускаюся вниз. Якщо когось у кабінеті й потрібно захищати, то Стаса. Настя за себе зможе постояти та відвоювати свою правоту.