Розділ 9

Соля вибігла на вулицю, гримаючи дверима. Вона хутко зникла в провулку, чуючи  за собою голос батька, який кликав та просив почекати.

Але Соля навіть не озирнулася, вона бігла до тих пір, поки його голос не затих. Вона відчувала як сильно пульсує в скронях, і як важко їй дихати. Вона просто блукала вулицями, намагаючись переварити  все що з нею трапилося. Спочатку гнів, а потім розпач охопили її з ніг до голови.

Вона навіть не хотіла розуміти тата.  «Як чоловік, котрий клявся в коханні одній єдиній, вже так скоро міг її забути? Ось такі вони справжні почуття?» 

Забрівши на дитячий майданчик, вона сіла на гойдалку, закрила обличчя руками. 

Нестерпні, гарячі сльози капали поміж пальців, як же ж боляче їй, знову боляче...

Вона дістала телефон набрала номер. 

 — Оресте, забери мене, мені погано. 

 — Кинь геолокацію, скоро буду.

Підходячи ближче, Орест побачив її. Соломія сиділа на лавці опустивши плечі, обхопивши коліна руками. Її темне волосся спадало на обличчя, приховуючи сльози, які вона намагалася стримати. 

Юнак відразу відчув, щось неладне.  Адже він ще ніколи не бачив Соломію таку розгублену. 

Він тихо присів поруч, неголосно сказав.

 — Що мала? Скучила за мною? Не пройшло і години як ми попрощалися,  —  намагався жартувати.

Соломія повільно підняла голову, її очі були червоні від сліз.

 — Оресте, я не знаю що робити. 

 — Розповідай. 

Соломія схлипнула і притулилася до нього, вдихнула аромат дощу, він діяв на неї заспокійливим.

 — Вдома мене чекав сюрприз,  —  почала розповідь Соломія,  —  та не той на який я сподівалася. 

Орест уважно слухав, він обійняв за плечі Солю,  — продовжуй.

 — Вдома батько був не сам, з ним була інша жінка. Вони так мило гомоніли та разом готували щось на кухні. Так само як колись з  мамою,  —  її голос тремтів, обриваючись на сльози.

 — Солю, мені шкода. Я в цих справах навряд чи гарний порадник. Але мені здається, що твій батько з тобою чесніший, ніж мій. 

 —Ти його виправдовуєш? 

 —Ні, але тобі потрібно заспокоїтися, давай, підіймайся, розвіємось. 

Соля не хотіла нікуди йти, але Орест стояв на своєму, і дівчина  все ж здалася. Вона сіла в його розкішну автівку, яка за мить здималася у невідомість. 

Орест зупинився на березі моря, через відкритий верх кабріолета відчувався солений запах моря. Вони як раз застали захід сонця. 

 — Я не повернусь додому. Можна я побуду в тебе?  — Запитала серйозно Соломія. 

 — Мала, я б дуже цього хотів, і якби це було за інших обставин, то я б плигав від щастя. Але зараз я не хочу, щоб тобі було гірше. Тебе будуть шукати,  — провів пальцем по її щоці.

 — Я нікому не потрібна, 

 — Ти зараз говориш як маленька дівчинка,  — він легенько доторкнувся пальцем до кінчика її носу,  —  але ти прекрасно знаєш, що твій батько буде хвилюватися. 

 — Мені байдуже, Оресте. Віриш? Він зрадив мене та памʼять про маму. Коли мені потрібна була його підтримка він був завжди зайнятий на роботі. Тепер я зрозуміла, ким саме він був зайнятий. Я йому не пробачу. Ніколи,  —  у неї знову заблищали сльози. 

 — Ну все, заспокойся, я нікому не дам тебе скривдити, я кохаю тебе, тільки не плач,  — Орест обійняв Соломію, ніжно цілуючи її обличчя в місця куди капали сльози.

 — Якщо хочеш живи у мене. Поки мої не в курсі, що я в країні, я повністю твій.  Та навіть якщо вони і дізнаються  —  це нічого не змінить. Я навіть вдячний своєму батькові. 

 — За що?  —  Схлипнула Соля. 

 — За те що відправив мене в твій будинок, якби не це, то я не знайшов твій щоденник і не зустрів би тебе.

Соломія підвела голубі, схожі на океан очі, тихенько промовила. 

 — Оресте, давай вдвох втечемо? 

Левицький напружився, він не очікував такого почути від Солі. 

 — Будемо грабувати банки наче Боні та Клайд?  —  Посміхнувся, але погляд його залишався серйозним, він наче обмірковував наскільки план зі втечею реальний. 

 — Я хочу, щоб ти забрав мене якомога далі з цього міста. Туди, де нас не знайдуть. Ми поїдемо на фестиваль, де ти виступиш на сцені разом з відомими музикантами. Тебе помітять, Оресте. Ось побачиш. Коли ще випаде такий шанс? 

Орест витягнув з кишені цигарку, але не запалив, лише крутив її між пальцями. Він уважно дивився на кохану. Потім перевів погляд на хвилі. Наче в них шукаючи підтримки та відповіді.

 Хвилі м'яко перекочувалися, створюючи ритмічний, заспокійливий шум. Вдалині виднілися рибальські човни, що похитувалися на воді, як маленькі крапочки у безкрайому просторі. 

 —  Ти справді цього хочеш? У нас будуть проблеми. Хоча я з радістю б виконав твій список бажань.  Проте я хвилююся за тебе, за себе мені байдуже. 

 — Оресте, мені потрібно вирватися звідси, я маю все обміркувати. Я не готова прийняти нову коханку татка, не готова його зрозуміти. Не можу вибачити..  Не хочу його бачити...Я сама поїду. 

 — Зараз же! Нікуди я тебе не відпущу. Ми втечемо. Але не сьогодні, потрібен план. Почекай день, я щось вигадаю.