Розділ 5 - Два магніти

Вона була непохитною у своєму бажанні відвести Ореста до номера, щоб він зміг там відпочити. 

Левицький не пручався, йому і справді було погано, але він не краплі не шкодував, що ув'язався в цю авантюру, бо його приз — це Соля, яка поряд і яка хвилюється за нього більше, ніж він сам. 

Вони обережно дійшли до ліфта, Орест ніжно закинув руку на її плече, Соля обхопила його за талію.

— Добре, що ліфт працює, — промовила дівчина, зазираючи у його обличчя.

— По твоєму я б не дійшов по сходах? — Скривився Орест. 

— Перевіряти не будемо, — її голос звучав лагідніше, чим дотепер. 

Нарешті двері ліфта відчинилися і вони зайшли всередину. 

— Який поверх? 

— Девʼятий. 

— Далеко ж ти забрався, — натиснула на кнопку.

— На вашому поверсі всі номери зайняті. 

— Оресте, навіщо ти тут? — Раптово запитала Соломія.

— Щоб охороняти тебе, — сказав правду хлопець. 

Соля дивилася на нього своїми синіми, наче небо очима, не кліпаючи, ніби прокручуючи через себе його слова,  впевнюючись, що він говорить правду. Що це не просто якась гра, і його почуття справжні.

Дзенькіт. Девʼятий поверх. Сповіщення, що вони на місці.

Вони мовчки йшли по коридору, Орест дістав ключ від свого номера, відчинив. 

Соля відразу відправила його до ліжка. Він скинув кросівки, обережно присів на край дивану, Соломія підмостила подушки під його спину, він улігся на них, кривлячись від болю. 

— Уявляю, як Дінка розлютилася, за те що я тебе викрав. Видно, що вона гарно за вас взялась. 

— Угу, вона в нас така. Якщо щось захоче, то тримайтесь всі. Та чомусь до тебе вона добре  ставиться. 

— Звісно. Я ж милий, гарний, ще й рок-зірка, — посміхнувся, —  я всім подобаюсь. 

— Не перебільшуй, — навіть не помітила, як посміхнулась.

— Та мені потрібна лише ти. 

Соля зніяковіла. Вона відразу заметушилася коло столика, шукаючи чайник, щоб заварити чай. Також вона знайшла у Ореста знеболююче.. Нарешті коли чай був готовий вона підійшла до Ореста ближче, дала ліки, поставила коло нього чашку, присіла скраєчку на матрац. 

— Оресте, давай швидку викличемо? 

— Навіщо? Мені набагато краще. Тим паче я не хочу, щоб батьки дізналися, що я в країні. 

— Але ж.. 

— Солю, все норм, не хвилюйся, — лагідно промовив. 

Лише зараз вона помітила як він схуд. Його обличчя стало гострішим, щоки запали, а очі здавалися втомленими. Раніше широкі плечі тепер виглядали більш худішими. Накинута на верх широка футболка приховувала його тіло від зайвих поглядів. Але не від Солі.

Вона так за ним скучила, навіть не уявляла що настільки. Зараз, коли вони поруч, дівчина відчувала як сильно він їй потрібен. А вона потрібна йому. Вона хотіла бути з ним, її тягнуло до цього хлопця. І вона не могла пояснити ці відчуття, лише відчути. 

Вони наче два магніти, що постійно тягнуться один до одного, попри всі перешкоди, які зустрічалися на їхньому шляху. Вони не можуть бути далеко один від одного, бо їхня сила тяжіння нездоланна, і навіть коли здається, що все втрачено, вони знову знаходять шлях, щоб бути поруч.

— Колючко, я хотів тобі дещо віддати, — раптом промовив Орест.

— Що саме? — Здивувалась дівчина. 

Орест заліз до кишені та дістав звідти фотографію на якій була зображена Соля. Ту, що він знайшов у її щоденнику. Левицький прочитав надпис на звороті «будь щаслива» та протягнув дівчині. 

— Це мама мене сфоткала, —  вона любила фотографувати...  — Сказала Соломія, вдивляючись в фото, яке відносило думками у минуле.

— Але я тобі його не віддам, —  промовив Орест, вихопивши фото  з її рук.

— Тобто? — Напружилась дівчина. 

— Я віддам тобі лише за однієї умови. 

— Оресте, що за ігри? — Не розуміла Соля. Але Орест продовжував своє. 

— Я хочу лишити цю фотку собі, якщо ти відмовишся бути зі мною. Та я віддам її, якщо ти дозволиш бути поряд. Солю, я кохаю тебе, — він ніжно схопив її за тонкий зап'ясток, повільно притягнув до себе. Соля не опиралася. Вона височила над ним, плутаючи їхнє волосся. Фотокартка впала на ліжко.

 Їхні погляди злилися, а слова були зайвими. Вона була його спокоєм і бурею одночасно, і в цей момент все навколо зникло, залишивши лише їх двох наодинці.

Він першим м'яко поцілував її губи, від неї пахло фіалкою і ранішньою росою, йому здалося, що вона вся тремтить, тому він ніжно обняв її за плечі, хрипко прошепотів:

— Я так довго на тебе чекав, — він зазирнув в її очі, шукаючи взаємності. Йому не потрібні були від неї слова, по її  погляду він сам все  розумів.

Та Соля відповіла — гаряче та пристрасно. Вона легенько провела долонею по його щоці, та линула до його губ. 

— Я кохаю тебе, Оресте.

Її слова лилися  прямісінько в серце. Орест відчував неймовірний вир почуттів. Ці емоції переповнювали його зсередини. Він цілував її так, як ніхто і ніколи, насолоджуючись цією миттю, забувши про все на світі, навіть про свій біль.