Розділ 2

Соля тихенько проникла  до палати. Орест лежав обличчям  до стіни,  навіть не почувши як хтось увійшов. 

Солі защемило в грудях, коли вона побачила його. Спина Ореста була синьою від синців.  Соломія думала, що Орест спить, тому ледве дихаючи підійшла ближче. Вона легенько доторкнулась холодними пальцями до ран. Раптом Орест повернувся до неї. Він часто закліпав очима, ніби переконуючись, що дівчина справжня, а не плід його фантазії.  

Поряд і справді стояла Соля.. Його обличчя відразу стало світлішим, а на вустах зʼявилася легка усмішка. 

 — Привіт,  —  прошепотів. 

 — Я не могла не прийти,  —  зізналася Соля.

 — Я радий.

 — Як ти? 

 — Чудово,  — скривився. 

 — Я бачу,  — гірко усміхнулася,  —  навіщо ти так?

 — Так сталося…

Орест мовчав. Він дивився на стурбовану Солю і йому хотілося її заспокоїти, сказати як він чекав на неї, розповісти, що вона поселилася в його думках, і він не може більше  ні про кого іншого думати. Але Соля його випередила.

 — Своїми вчинками ти робиш боляче тим хто тебе любить. 

 — А як що до тебе? Ти мене любиш?  — Це звучало наче жарт, але Орест з насторогою вдивлявся в її обличчя.

 — Оресте, я прийшла переконатися, що з тобою все добре. Ти завтра їдеш в Німеччину? 

Орест скривився. Він намагався витіснити з пам'яті  це «завтра», йому хотілося жити сьогодні, насолоджуватися Солею і хай буде, що буде. Але він відповів.

 — Татко цього хоче. Заважаю йому.

 — Можливо, це й на краще,  — намагалася впевнено говорити, але голос зрадницьки тремтів. 

 — Тобто?  — Підвищив голос,  — тобі я теж заважаю?

 — Нам потрібно триматися далі один від одного. Принаймні поки що. Мені потрібен час все обдумати.

 — Який ще час, Солю? Я вже перепросив за твій щоденник, я повинен був тобі про нього сказати. Що я можу ще зробити? Повір, я картаю себе кожного дня, але я не в змозі повернути час. На жаль… Колючко, сядь коло мене,  —  вона вагалась,  —  прошу, я не кусаюсь. 

Вона здалася, присіла на біле простирадло коло Ореста. 

Його рука невпевнено торкнулася її  руки, він ніжно провів пальцями по її долоні.  І цей, на перший погляд, невинний дотик пробуджував у ній вир почуттів. Вона відчула, як тепло розливається по  її тілу. Вона майже здалася,  ще трохи  — і вона б линула  в його обійми. Але дівчина схаменулася. Невидимий барʼєр ріс між ними й вона не могла нічого з цим зробити. Вона прибрала руку.

 — Мені потрібно йти. Головне, що з тобою все добре. Я хотіла переконатися в цьому.

Вона піднялася, ховаючи від нього очі. В них вже застигли сльози.

 — Це все? 

 — Дай мені час, Оресте. Все надто складно,  — вона не озираючись вибігла з палати. 

Орест залишився у порожній кімнаті, напружено вдивляючись у двері, що тільки-но зачинилися за Соломією. Лють і безпорадність наростали в його грудях, мов хвилі під час шторму. Вона пішла. Він не зміг її втримати.

Гнів, що з у ньому народжувався, знайшов вихід в одному нестримному русі. Орест рвучко обернувся і зі всієї сили вдарив кулаком об стіну. Тупий біль відразу пройняв руку, але це було ніщо в порівнянні з порожнечею, яка розросталася всередині нього. 

Соля забігла до свого будинку, зачинилася у своїй кімнаті. Вона сиділа на підлозі обхопивши руками коліна.  Довго дивилася на зошит, що лежав на комоді, не наважуючись його взяти до рук. Потім все ж дісталася до записника, відкрила сторінку, взяла ручку та написала на білому папері. 

Любий щоденнику,  думки про Ореста знову не дають мені спокою. Здається, що кожного разу, коли я намагаюся відпустити його, спогади повертаються з новою силою. Він став для мене особливим. Я досі пам’ятаю наші поцілунки,  розмови до ранку і ті моменти, коли ми просто мовчали, але відчували одне одного краще, ніж будь-коли.

Він клявся що любить мене, але хіба можна любити та брехати??   Я не можу  забути його брехню. Це наче тріщина у вазі – ззовні вона може здаватися невидимою, але якщо заглянути всередину, вона розходиться на всі боки. Коли він обдурив мене,  наче все, що ми мали відразу стало  фальшивим.  

А слова його мами, про те що ми не підходимо один одному, і він зробить мені боляче, лунають до сих пір в моїй голові. 

Завтра він летить у Німеччину. Але чому мене так це дратує?  Я мала б зітхнути з полегшенням. Та я не розумію наскільки він туди їде? Коли повернеться? Та чи повернеться взагалі? 

Мене й досі трусить від його погляду, коли сказала, що йду. Він глянув на мене як на зрадницю, на боягузку. І мені від цього ще гірше. 

 Я думаю про нього щодня. Але хіба це щось змінює? Я вже наче зомбі  — зациклена лише на Орестові. Мені потрібно відволіктися, забити чимось свої думки, бо я божеволію.

Завтра, нарешті, перше заняття з водіння.