Розділ 34

Побачення. Частина перша.

Орест ретельно готувався до побачення. Він хотів, щоб воно пройшло на всі «сто» і, щоб Солі сподобалось. Зазвичай, на побачення він запрошував дівчат до дорогих ресторанів чи  клубів, але зараз він задумав щось особливе. Він хотів показати дівчині, що буває іншим, і її враження про нього хибне. 

Соля хвилювалася. Вона підбирала наряд на зустріч з Орестом і ніяк не могла зібрати себе до купи. У неї з голови не виходив вчинок хлопця, який він зробив  ради неї. 

Він врятував її,  а міг просто відморозитися і покинути. Але не зробив цього. «Чому?»,  — це питання мучило її й не давало спокою.

А ще Орест їй здавався надто непередбаченим. Його настрій змінювався зі швидкістю світла. Але вона хотіла цього побачення. Вона дасть йому шанс. «Принаймні я гарно проведу час. Сподіваюсь». Але все ж тремтіння всередині неї залишалося, і чим менше часу зоставалось до зустрічі, тим хвилювання ставало сильнішим.

Орест з нетерпінням чекав на Солю біля фонтану в центрі міста. Він підготував для неї особливе побачення —  квест із записками. Кожна записка містила загадку або завдання, яке вказувало на наступну локацію. Задум він позичив з улюбленого фільму. І завжди хотів щось подібне втілити в життя. Але лише з Солею він на це наважився.

 — Привіт, колючко,  —  хлопець наблизився та поцілував її в щоку. Він чомусь думав, що Соля відхилиться, але вона цього не зробила. А Орест в думках поставив «галочку» у своєму списку «завоювати Солю».

 —Привіт, мажоре,  — усміхнулася. 

Він оцінив жарт.

 — Класно виглядаєш,  — чесно признався, намагаючись  не зупинятися поглядом на її декольте. 

 — Дякую. Що будемо робити? Ти запросив мене на прогулянку?

 — Не зовсім, але все по черзі. Я хочу показати тобі місто моїми очима. Показати місця, які я люблю.

 — Хм, цікаво… Сподіваюся ми не підемо до якогось стрипбару? 

 — Ні,  — засміявся, свої улюблені місця ти покажеш мені іншого разу. 

 — Оресте,  — тицьнула його клатчем, засміялася, я не ходжу по таких закладах. 

 — А даремно,  — шкірився. 

Соля дивилася на нього і не впізнавала. Вона рідко його бачила веселим та розслабленим, як зараз. 

 — Дай вгадаю, ти влаштувався гідом? 

 —Лише для тебе,  — обеззброїв дівчину.

 — Спочатку я хочу показати тобі мою улюблену кавʼярню, де готують справжній бельгійський шоколад. 

 — Я не знала, що Левицький полюбляє солодке. 

 —Тсс, тільки нікому не кажи.

Він протягнув долоню, взяв Солю за руку. У Солі миттю пришвидшився пульс, вона подумки карала себе, що поводиться як мале дівчисько. І дуже сподівалася, що Орест не помітить, як у неї змокріли долоні.

Декілька кроків і Левицький привів Солю до старовинної кав'ярні на вулиці Шевченка. 

Кавʼярня  затишно розміщена в історичній частині міста, відкривала свої двері вже понад століття. Вона приваблювала своїми старовинними меблями, дерев'яними стелями і вишуканими десертами. Постійний аромат кави, який переповнював простір, створював особливу атмосферу, де час, здавалося, зупинився.

Щоб зайти в кавʼярню потрібно було спуститися по сходах вниз, немовби потрапляючи в казкову печеру, де на стінах миготіли ліхтарі, а на деревʼяних столах горіли свічки.

 — Подейкують, що цій будівлі близько ста років. Її історія повʼязана з родиною Рудницьких, які відкрили цей заклад в 1920-х роках. З того часу тут майже нічого не змінилося, а традиційні рецепти передаються з покоління в покоління.

 — І ти все це знаєш?  — Здивувалася Соля. 

 — Якщо чесно, я загуглив інфу перед зустріччю з тобою. 

Соля засміялася, це було більш схожим на Ореста. 

Вони сіли за вільний столик. Відразу замовили гарячий шоколад та чизкейк. Разом із замовленням їм принесли старовинну книгу. 

 — Сторінка 45, третій рядок вгорі. прочитай,  — підштовхнув Орест. 

Соля з цікавістю відкрила книжку, прочитала: «Шукайте підказку серед морських хвиль, де здається, що час стоїть на місці». 

 — Що думаєш? 

 — Що тут справді найсмачніший шоколад, і що нам потрібно їхати кудись до моря. Це набережна?

 — Точно, так не цікаво, ти лускаєш загадки як насіння. Але є умова. 

 — Яка? 

 — Ми поїдемо, якщо я тебе поцілую. 

Соля знову відчула  як обличчя залило фарбою. Вона сама не розуміла, чому її тіло так реагує на Ореста: на його слова, на дотики, погляд. Адже вона ніколи не була занадто соромʼязливою. І навпаки, сама могла кого хочеш поставити в незручне становище. А зараз вона мовчить і не знає що відповісти. 

 — Оресте,  — промовила нарешті,  — ти занадто поспішаєш. 

 — Але ж я не прошу поцілунок в губи, лише в щічку,  — в доказ своїх слів він притулився до Соломії, легенько потерся носом об оксамитову шкіру, залишивши на ній легкий поцілунок. Соля на мить закрила очі, відчула терпкий, трішки солодкуватий запах його парфуму. Він був скрізь, вона хотіла вдихнути його на повні груди, хотіла, щоб Орест не стримав своєї обіцянки, а поцілував її так, як він вміє, по-справжньому. Але Орест втримався —  поцілував її в щоку і хитро зиркнув бурштином в її блакитні очі.

Любі читачі, дуже вдячна за цікавість до моєї творчості. Ваша підтримка —  надихає, і дає сили писати далі.