Розділ 33

Стомлена Соля через кілька хвилин заснула, Орест же більше не спав. Думки не давали йому спокою. Він розумів, що не зможе спокійно жити поки не помститься Ніку.  Левицький жадав помсти.

Наступив ранок, Соля ще спала. Орест тихенько піднявся та приготував каву. Він спіймав себе на думці, що для жодної  дівчини він так не старався. Жодна не викликала в ньому такий вир почуттів: від злості та гніву до ніжності та захоплення.

Соломія потягнулася, розплющила очі. На годиннику була десята.

— Доброго ранку, як спалось?

— Наче не в себе вдома, — втомлено усміхнулась.

Дівчина поспішала, але Орест наполіг, щоб вона поснідала. Пригрозивши, що не відпустить її поки вона не поїсть.

Через годину хлопець все ж відвіз Соломію до її будинку, не забувши нагадати про обіцяне побачення. Соля лише посміхнулася і зникла за дверми.

 Переконавшись, що дівчина у безпеці, він стрибнув у автівку та кудись чкурнув.

Левицький зайшов до кафешки, де на нього вже чекали  друзі: Тім, Ромка, Дімон - вся компанія була в зборі. 

Ромка вже зранку був з пляшкою пива, по його помʼятому обличчю було видно, що він ще не відійшов від вчорашньої гулянки.

— Бро, не можна було зібратися пізніше, годинки так о другій? — Зустрів питанням Рома.

— Не можна Ромео, не можна, — привітався зі всіма Орест.

Він приземлився за стіл, від його гарного  настрою і слід пропав. Зараз він був серйозним, навіть злим. 

— Справи такі. Мабуть, ви  всі в курсі, що вчора на Солю  напав один козел.

— У мене питання,— перебив знову Ромка, — що нам до тієї Солі? Хто вона така взагалі? 

Краще б друг мовчав, Орест зиркнув блискавкою і гепнув долонею по столу. Всі притихли. 

— Хто не знає, Соля — це новенька, яка в нас навчається. І її ніхто не має права чіпати. Ніхто, —  процідив. 

— Не може бути! Наш Орест втюхався, тоді все зрозуміло, —  засміявся Ромка, поки всі інші мовчали. 

Орест збісився, підірвався з місця, схопив хлопця за комір, — вибирай слова, —  сичав, —  Роман і собі вхопив Ореста за куртку, — а то що?

— Агов, легше!! Другани, в чому справи? —  Хлопці відтягнули їх один від одного.

— Брате, ти що жартів не розумієш? — Образився Ромка, сів за стіл, відвернувся.

— Вибач, бро, погарячкував, не знаю що на мене найшло.

— Як Соля себе почуває? — Запитав Тім, коли хлопці трішки заспокоїлись.

— Краще, але сам розумієш... 

— Казали, що ти того невдаху добре відгамселив? 

— Мені цього мало. Тому я вас і покликав. 

— Брате, давай швидше до справи. Що надумав? — Запитав Дімон.

— Я хочу, щоб він запамʼятав мене надовго. У мене є ідея. Але давайте так, хто не зі мною, кажіть відразу, я не ображусь. 

І Орест детально розповів хлопцям, що надумав. Під кінець він ще раз запитав, хто з ним? 

— Оресте, звісно ми з тобою, — почув у відповідь, — і навіть Ромка, вірно кажу? 

— Куди ж ви без мене, — пробурчав.

Орест все прорахував. Йому доклали  про Ніка все: де він живе, чим займається, де буває. Вчора він приставив  до нього сліжку. Левицький дізнався, що Нік повернувся додому і звідти до ранку не виходив. Та в обід він нарешті показався. Його бачили за адресою Покровська, 5. Виявилось, що там  живе його нова пасія. Години дві тому він  зайшов в будинок, і досі ще не виходив.

Тому хлопці  влаштували на нього засідку. 

Чекати довго не прийшлось, і вже скоро зʼявився Нік —в темному одязі та сонцезахисних окулярах. 

— Ти диви як тіп замаскувався. 

— Це йому не допоможе, — сказав Орест та вийшов з машини. За ним вийшли і решта хлопців. 

Вони швидкими кроками наздогнали Ніка. Той зрозумів, що відбувається щось неладне, намагався втекти. Він різко звернув в провулок та з усіх сил дременув у бік парку. 

Ромка щодуху погнався за ним, решта друзів намагалися наздогнати його з іншого боку вулиці. Лише Орест скочив у автівку, погнав сусіднім провулком. Він знав як можна швидко обʼїхати, щоб випередити втікача.

Так і вийшло, хлопці оточили Ніка з усіх сторін. Діватися йому було нікуди. 

— Ну що добігався? — Кричав Орест, — а тепер welcome до нашої компанії. 

Він дав Ніку під дих, а хлопці допомогли запхати його у багажник. 

— Нічого бруднити салон. 

Через дощову погоду людей на вулиці майже не було. А в провулку, куди хлопці загнали Ніка взагалі було пусто.

Друзі скочили в машину, Орест дав газу, залишаючи на асфальті сліди від гуми.

Орест знав куди їхати -  щонайдалі від міста. Потім він звернув в гущавину лісу. Нарешті заглушив мотор, відкрив багажник. 

Зляканий Нік, в розбитих окулярах, за яками ховалися велетенські синці, виповз з багажника. 

— Що вам від мене треба?

— Здогадайся, погань, — кулак Ореста приземлився прямо йому в обличчя. Нік упав на землю, сплюнув кров з розсіченої губи, позадкував назад. 

— Послухай, я все зрозумів… Я хотів просто пожартувати, я б не зробив їй нічого поганого. Я був пʼяний, і жалкую. 

— Пожартувати кажеш? — Наступав Орест, — тоді й ми з тобою пожартуємо. Роздягайся. 

— Що??!

— Що чув, скидай одяг, і швиденько. Або прострелю тобі ногу, — він дістав травмат із-за пазухи, — навів приціл на Ніка. 

— Ти блефуєш.

Але Орест, не роздумуючи, натиснув на курок,  куля засвистіла і приземлилась в декількох сантиметрах від Ніка.

— Божевільний! — Кричав Нік, водночас стягував з себе одяг. Залишившись в одних трусах він дивився на хлопця. 

— Я сказав весь одяг!!

За спиною Ореста  сміялися друзі. 

— Швидше!! — Процідив. 

Вилаявшись, Нік зняв спіднє, залишившись в чому мати народила. Сміх хлопців став голоснішим. 

— А тепер повторюй: «Я, покидьок та  г@ндон, який не вартий навіть мізинця Солі, і більше ніколи не гляну в її бік. А якщо ще хоч раз наближусь до неї, то матиму справи з Орестом».